Читати книгу - "Серце пітьми"

У ту мить вийшов начальник, поштиво взяв мене під руку й відвів убік.

— Курц слабкий, дуже слабкий, — сказав. Потім вирішив, що тут варто й зітхнути, однак навіть не намагався зобразити скорботу. — Ми для нього зробили все, щó могли, еге ж? Але який сенс приховувати той факт, що нашій компанії пан Курц завдав більше шкоди, ніж користі. Він не розумів, що час для енергійних дій ще не настав. Обережність і ще раз обережність — ось мій принцип! Поки що ми маємо діяти обережно. Тепер цей округ тимчасово для нас закритий. Прикро! Загалом, від цього постраждає торгівля. Я не заперечую, що на станції є колосальні запаси слонової кістки — головним чином, викопної. Ми повинні її врятувати за всяку ціну… Але подивіться, яке склалося небезпечне становище. А чому? Тому що метод його нераціональний.

— Ви це називаєте «нераціональним методом»? — спитав я, дивлячись на берег.

— Ще б пак! — палко вигукнув він. — А ви?

— Жодного методу не було, — пробурмотів я тихо.

— Цілком правильно, — зрадів він. — Я це передбачав. Він виказав повну нездатність міркувати. Мій обов’язок — сповістити про це куди слід.

— О, — сказав я, — цей хлопець… як його звуть?.. Цегляр. Він складе для вас достеменно чіткий звіт.

Схоже, начальник був заскочений зненацька. Мені ж здалося, що я ще ніколи не дихав таким отруєним повітрям, і подумки звернувся до Курца, шукаючи розради… атож, саме розради.

— Проте, я вважаю, що пан Курц — дивовижна людина, — додав я переконливо.

Начальник здригнувся, окинув мене холодним важким поглядом, а тоді мовив дуже тихо:

— Він БУВ дивовижною людиною, — і повернувся до мене спиною.

Година милості минулася: мене зарахували до тих, хто, як і Курц, схилявся до методів, для яких час іще не настав: мене визнали неблагонадійним! Овва! Проте я міг принаймні вибирати між кількома кошмарами. Власне кажучи, я звертався до глушини, а не до пана Курца, якого — і я ладен був це визнати — вже майже поховали. На мить мені здалося, буцімто я теж уже похований у розлогій могилі, повній невимовних таємниць. Я відчував, як на груди мені тисне нестерпний тягар, запах сирої землі, відчував непереможну владу гниття й пітьму непроникної ночі… Росіянин торкнув мене за плече. Я почув, як він, затинаючись, бурмоче щось на кшталт «брат-моряк… не міг приховати… знань, які зашкодять репутації пана Курца…»

Я вичікував. Певно, для нього пан Курц іще далеко не лежав у могилі. Мені навіть видалося, що росіянин вважає його одним із безсмертних.

— Гаразд! — сказав я врешті. — Кажіть прямо. Бо виходить, що і я — друг пана Курца… певною мірою.

І молодик доволі офіційно повідомив мені, що якби ми не належали до «одного цеху», то він нізащо, навіть незважаючи на наслідки, не відкрив би мені цієї таємниці. Він підозрював, що на нього готують замах ці білі, які…

— Ваша правда, — перебив я, пригадуючи підслухану мною розмову. — Начальник гадає, що вас варто було би повісити.

Росіянин стривожився з приводу такого зауваження, і це мене спершу розвеселило.

— Краще мені потихеньку зійти з дороги, — сказав він задумливо. — Для Курца я більше нічого не можу зробити, а вони завжди зуміють знайти привід для вбивства. Щó їх зупинить? Військовий пост розташований за три сотні миль звідси.

— Так, — погодився я, — мабуть, таки краще вам піти, якщо у вас є друзі серед тих дикунів, які мешкають поблизу.

— Повно друзів. Вони — люди прості, а мені, знаєте, нічого й не треба…

Він стояв, покусуючи губи, а потім докинув:

— Я не хочу, щоб із цими білими тут сталося яке-небудь лихо… та я, звичайно, переймався репутацією пана Курца, але ви — мій брат-моряк, і…

— Не хвилюйтеся, — сказав я, хвилину помовчавши. — Я подбаю про репутацію пана Курца.

Тоді я й не підозрював, скільки правди було в моїх словах.

Потім, стишивши голос, росіянин повідомив, що це Курц наказав напасти на пароплав.

— Іноді його вéрне від самої думки, що його заберуть звідси… а потім знову прагне поїхати… Але я таких речей не розумію. Я людина проста. Він думав, що це вас відлякає, ви вирішите, що він помер, і повернете назад. Я не міг його відмовити. О, як я натерпівся за цей останній місяць!

— Що ж, — сказав я, — тепер із ним усе гаразд.

— Ато-о-о-ж, — пробубонів хлопець, вочевидь, не надто заспокоєний.

— Дякую, — відповів я. — Триматимуся насторожі.

— Але ви мовчатимете? — з тривогою запитав росіянин. — Подумайте, як похитнеться його становище, якщо хто-небудь тут…

Я врочисто пообіцяв йому берегти цю таємницю.

— Тут, неподалік, на мене чекає каное із трьома чорношкірими. Я їду. Чи могли б ви позичити мені кілька набоїв для «мартіні»?

Я міг і позичив, з належною таємничістю. А він, підморгнувши, пригостився жменькою мого тютюну.

— Між нами, моряками, кажучи… гарний англійський тютюн.

Біля дверей рубки молодик повернувся до мене.

— Послухайте, чи нема у вас зайвої пари черевиків? Ось, гляньте! — і він підняв ногу. Підошви були прив’язані мотузками до босої ноги, як сандалії.

Я знайшов старі черевики, і він, подивившись на них із захватом, узяв взуття під ліву руку. Одна з кишень його куртки (яскраво-червона) відстовбурчилася від набоїв, з іншої (темно-синьої) стирчала книжка Тоусона і т. д., і т. д. Здавалося, хлопець вважав, що чудово підготувався до нової зустрічі з дикими нетрями.

— Гай-гай! Іншої такої людини я ніколи не побачу! Якби ви чули, як він декламує вірші! Власні вірші! — і росіянин закотив очі, впиваючись своїми спогадами. — О, він розширив мій світогляд.

— Прощавайте, — сказав я.

І він, потиснувши мені руку, зник у темряві. Іноді я запитую себе, чи й справді бачив його, чи взагалі можливо зустріти на світі таку незвичайну особу!..

Коли я прокинувся, вже перейшло за північ, і мені згадалося застереження росіянина, його натяки на небезпеку, що загрожувала нам, і тепер, посеред зоряної темені, ця небезпека здалася мені такою реальною, що я зіскочив на рівні ноги й вирішив подивитися, чи все спокійно. На пагорбі палало велике багаття, кидаючи полиски на перекошений ріг станційної будови. Один із агентів на чолі збройного загону наших чорношкірих охороняв слонову кістку, але в глибині лісу, між темними, схожими на колони стовбурами дерев, миготіли, то опускаючись, то піднімаючись над землею, червоні вогники, що точно визначали місцерозташування табору,