Читати книгу - "Сад забутих плодів"

— Тобі відомо, чому я втік.

— Ти вбив невинного. Я ніколи не кохалася з тими.

— Я мав інші свідчення.

Стара жінка невдоволено кривиться.

— Ти навіть не дав мені часу на пояснення.

— На жаль, сталося так, як сталося.

— А ти зробився мало не святенником для італійських циганів.

— Навіть у поганій пляшці може зберігатися гарне вино.

— То хоч могилу мені викопай… сьому…

Старий вдивляється їй в обличчя довгим поглядом, потім обертається й іде по реманент, аби вирити могилу.

Він береться до роботи, а сонце повільно опускається за щільний шерег тополь. Уже вечір. Понад річкою готова глибока яма, неподалік від шести інших, засипаних. Старий циган кидає останній погляд на завершену роботу, коли хтось його штовхає, і він падає у яму сторч головою, і одразу на нього сиплються повні лопати піску та гравію.

Іржавий чоловік

Того чоловіка вхопили за волосся й укинули в полишений млин, що стоїть углибині ущелини, стежка до якої губиться поміж кам’яних каскадів.

Вічно самотній, засніженими ночами він дослухався до лисячого квиління та придивлявся до вепрячих слідів. Аж доки виявив, що дедалі більше предметів — ще й іржавіших за нього — розкидані по шляхах, знехтувані людством. Тоді він почав збирати їх і громадити навколо себе. Кімнати вщерть заповнені покидьками, стосами, складеними у тьмяних шафах, що шкребуть стелю своїми підгнилими дерев’яними гребенями, або в незграбних баулах, які наповнюють повітря важким духом старого одягу.

На підлозі, засипаній облупленим тиньком, і на печі, укритій загуслими помиями, валяються пляшки, цвяхи, корки, будильники, нездатні показувати час, мишоловки, кришки, діряві миски та інше казна-що. На ліжку за дерев’яними сходами — копиця військових ковдр, замотаних у просякнуте потом простирадло. З укритих цвіллю мурів дивляться святі, лики яких поступово зникають із перехняблених картин над комодом, на якому стоїть запилюжений, наскрізь прогорілий світильник.

Щоночі всі ці безталанні послідки гуртуються навколо нього, коли дим із груби виїдає очі навіть комарам, а він сидить, закутавшись у брезентовий плащ, і думає про всіх тварин, що сидять по своїх норах у землі.

Арабська вілла, подарована Муссоліні

Фрагменти кераміки, знайдені в сорока колодязях родини Малатеста, згодом склали у дворі покинутого абатства коло підніжжя гори Рокка Пратіффі, і вони пролежали там стільки часу, що бруд і порохнява, якими вони вкрилися, поросли густою травою. Їх повторно відкрив один мандрівник. Зачарований красою уламків, він привіз декілька з них у Флоренцію, де заінтригував своїми розповідями певного арабського шейха, який забажав викупити купи череп’я, щоб суцільно облицювати ними давно покинуту стару будівлю, розташовану неподалік від родовища рожевого мармуру. Так виникла вілла у східному стилі, мури якої арабські ремісники вкрили фрагментами старовинної кераміки. Кажуть, то був подарунок певній молодиці з Масси-Каррари[13], яка відмовилася стати однією з численних наложниць у гаремі шейха в Саудівській Аравії.

У 1936 році віллу подарували Муссоліні, який ніколи її навіть не оглянув, а доручив доглядати молодому чоловікові з Баньякавалло.

Уряди-годи з Рима сюди надходили ящики зі старим одягом та іншими предметами, які захаращували шафи Вілли Торлонії[14]. У 1937 році два абіссінці привели жирафа з довжелезною шиєю — пішки, з Неаполя, де він зійшов на берег з корабля. У 1938 тут понад місяць мешкала шанувальниця Дуче, яка приїхала з Будапешта.

Молодий сторож закохався в неї до такої міри, що поголив собі голову й убрався у старий капральський однострій Муссоліні, який надибав в одному з баулів. Тієї ночі молода шанувальниця вождя охоче прийняла пропозицію романтичного побачення й у мить пристрасних обіймів раз у раз голосно стогнала: «Нарешті!»

Сім послань

Синьйоре міський голово, ця Площа є тією самою, що завжди, себто, такими є її мури. Життя, як на те, з часом змінилося. Я змушений приступитися дуже здалеку, щоб дійти зрештою до суті своїх послань. Я знаю, що колись тут були поля й городи, а потім весь обшир обвели мурами, аби створити місце зустрічі для мешканців, що тікали з горішнього середньовічного кварталу. Таким чином, усі метелики й навіть жуки, оси, дикі птахи сьогодні зникли з цієї ділянки землі, роль якої обмежилася місцем рукостискань, зустрічей і перехрестя велосипедних та автомобільних шляхів. Я пам’ятаю, ще малим бачив, як вітер здіймає куряву на Великій Площі — П’яцца Ґранде, як сніг узимку мережить небо м’яким голосом і стуляє рота іншим звукам. У ті часи гарно стоялося круг площі, спинами до мурів, або — на портиках і ґанках, — спостерігаючи щасливе свято, що єднало людські тіла. Тепер усе обмежилося прямокутниками віконниць або віконцями машин. Хто здатен скликати нас, зібрати на П’яцца Ґранде? Гучання якого дзвону поверне радість спільного споглядання? Сніг іде не для самотньої людини, замкненої в клітці власного страху.

Синьйоре міський голово, цією площею увихався лев, що втік із цирку «Орфео» й перелякав мисливських собак запахом дикої натури, яким відгонила його шкура. Тоді всі рушниці містечка вистромилися з вікон і плювали вогнем у звіра, що лежав розпластаний під пам’ятником полеглим воякам, наче сам був частиною меморіалу чи то намагався імітувати позу інших, кам’яних левів перед порталами старовинних соборів. Лева приготували і з’їли; і з черевами, повними Африки, люди обговорювали подію, сидячи в розкиданих по всій площі кав’ярнях. Чи маю я чекати на прибуття носорога, щоб відновилось оте відчуття колективного передсвяткового збудження з відтінком сільського простосердя?

Шановний міський голово, у серпні 1944-го я бачив цю площу повною волів, яких німці вивозили в Равенну, щоб відправити їх, покраяними на шматки, у зголоднілі міста Німеччини. Я бачив площу, залиту сонцем і засипану сухими кізяками після відходу худоби, і в усій цій мішанині хаосу й болю комунальний гицель, вірно служачи муніципальній владі, уперто полював на приблудного собаку. Яка абсурдна подоба порядку у світі, що розвалюється! Я стояв у тіні колони, охоплений любов’ю до собаки, який розгрібав напівзасохлий гній у пошуках їжі. Коли кинута гицелем петля була вже в розпеченому повітрі, я закричав, і собака, злякавшись, чкурнув вулицею до річки. Аж тут ствол фашистського карабіна вперся мені в спину; отак перетнув я тоді площу, попавшись у петлю неписьменного найманця. На той час запустіння площі було виправданим.

Синьйоре міський голово, коли по війні запилюжений товарний вагон залишив мене на станції, і я, запізнілий у своєму поверненні, — уже оркестри відіграли по вулицях гімни, і лискучі чоботи, стягнуті з негідних ніг, звалені купою навколо пам’ятника, уже заповнили сечею, — навідався додому, одразу по тому я