Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

а його поеми «Мардош» і «Намуна» нагадують скоріше Байрона, творця «Дон-Жуана». Сам Байрон нещадно засудив би і жорстоко висміяв те ставлення до світу, яке дістало назву «байронізм». Послідовник Байрона, Мюссе байронізував, створюючи поему «Ролла», і шекспіризував, створюючи п’єсу «Лоренцаччо», але він же дерзнув написати «Листи Дюпюї і Котоне», які можна назвати «Листами до провінціала»[84] романтизму. Коротше, Мюссе був партизаном, а партизани завжди наражалися на більшу небезпеку, ніж солдати регулярної армії. Його епоха, пишномовна і бундючна, закидала письменникові його іронію. «Чудесний талант, але тільки для пародій», — із зневажливою зверхністю говорив про нього критик з табору романтиків Сент-Бев; а Ансело, академік і прибічник класицизму, відзначав: «Бідолаха Альфред — чарівний юнак і принадна світська людина, але, між нами кажучи, він ніколи не вмів і ніколи не навчиться писати вірші».

Найкумедніше у цій історії те, що вірші Сент-Бева у наші дні мало хто читає, а вірші Ансело і зовсім забуті, в той час як ми і наші діти знаємо напам’ять цілі поеми Мюссе. Час — найчесніший критик.

Перед тим як перейти до комедій Мюссе, скажемо відверто: він був значно яскравішим талантом, ніж вважалося у його час і ніж думають тепер. Він був, мабуть, найрозумнішим серед поетів першої половини XIX століття. Безумовно, Віктор Гюго і Альфред де Віньї[85] теж були людьми вельми освіченими і мали живий творчий розум. Але ні тому, ні другому не властива та ясність розуму, якою наділений Мюссе. Обидва вони ставали жертвами власної віртуозності. Мюссе перемагав свою віртуозність. Його вважали легковажним, і, немає сумніву, він таким і був, але за легковажністю часто ховається палка натура. У Мюссе легковажність була машкарою для полум’яних і щирих пристрастей. Ці пристрасті він виражав у віршах, які так і не стали модними, втім, мода не завжди має рацію. Однак навіть ті, хто нині засуджує поезію Мюссе за неохайність форми, визнає довершену красу його комедій. Можна стати романістом або істориком, але драматургом народжуються. У тому, хто пише для театру, має бути щось від актора у розумінні законів сцени, у почутті ритму, у вмінні написати ефектну репліку. Найвизначніші з драматичних авторів — Мольєр, Шекспір — самі були акторами. Альфред де Мюссе в юності часто грав у домашніх виставах. Його батько любив веселе товариство, і в його салоні завжди було багато молодих жінок і поетів. Тут розігрували шаради, модними були «драматичні прислів’я» — ще пам’ятали Кармонтеля, Колле, Леклерка[86]. У замках Бон-Авантюр і Коньєр Мюссе ще хлопчиком познайомився з товариством люб’язних і забавних людей, яких він пізніше виведе у своїх комедіях. Чутливий і легковажний, наче паж, він з юних років пізнав гру кохання і випадку. Життя поставало перед ним у вигляді комедії, сповненої любострастя і меланхолії.

Якби перші спроби Мюссе в театрі були вдалими, він, можливо, через кілька років став би спритним драматургом, людиною, яка володіє секретами фаху, якій легко створити добре зліплену п’єсу і яка цікавиться більше технікою драматургії, аніж її поезією. Але молодому автору пощастило: його освистали. Першу п’єсу Мюссе «Венеціанська ніч» було поставлено 1 грудня 1830 року (коли письменникові було двадцять років), і публіка театру «Одеон» прийняла її дуже погано. Актриса, яка виконувала роль Лоретти, була у білому вбранні, вона сперлася на свіжопофарбовану решітку, і спідниця її вкрилася зеленими смугами. Це викликало регіт у залі. П’єса провалилася. Уражений автор поклявся ніколи не мати діла з цим «жорстоким звіринцем».

Однак Мюссе пристрасно любив театр і тому продовжував писати п’єси, але, створюючи їх, він аж ніяк не турбувався про їхню постановку на сцені, не пристосовувався до смаків критиків, до вимог публіки, не цікавився і фінансовим скрутним станом директорів театрів. Результатом було те, що фантазія автора стала абсолютно вільною. Театр був уже зовсім іншим, ніж за часів Шекспіра, мистецтвом, яке робило ще тільки перші кроки і само створювало для себе закони. У Франції класична традиція пригнічувала будь-яку самостійність; від цієї традиції можна було врятуватися тільки романтичним бунтом, але романтизм виробляв свої шаблони. Мюссе пише п’єси, але не ставить їх і лишається осторонь театру. Перші драматичні твори — «Вуста і чаша» і «Про що мріють молоді дівчата» — він публікує у збірці «Спектакль у кріслі»; наступні — у журналі «Ревю де де монд», незадовго перед тим заснованому Бюлозом; потім вони увійшли до двох томів «Комедій і прислів’їв».

Починаючи з 1847 року п’єси Мюссе, які, на думку причетних до театру людей, були несценічні, у чому їм вдалося переконати і самого автора, почали торувати собі шлях на сцену. Поступово всі вони увійшли до репертуару і більше не залишали його. Першим був поставлений у театрі «Комеді франсез» «Каприз». «Ця невелика п’єса, — писав Теофіль Готьє[87], — насправді велика літературна подія. Багато досить довгих п’єс, про появу яких сурмлять за півроку наперед, не варті і рядка цієї комедії. З часів Маріво, чий талант грунтується на блискучій дотепності, на сцені театру «Комеді франсез» не з’являлося нічого настільки витонченого, вишуканого, життєрадісного. У тому, що Альфред де Мюссе написав комедію, сповнену дотепу, гумору і поезії, нема нічого дивного; несподіваним можна назвати зовсім інше (особливо тому, що йдеться про драматичне прислів’я, яке не призначалося для театру) — це надзвичайна майстерність, мистецька інтрига, чудове знання законів сцени, — усе це характеризує комедію «Каприз». У ній усе так вміло підготовлене, добране, зіткане, і все балансує буквально на вістрі голки».

Відзначаючи, що не тільки інтелектуальна еліта, а й найширша публіка з захопленням зустріне цю комедію і що досить розклеїти афіші, щоб забезпечити повний збір, Готьє з обуренням говорить про помилку французьких театральних діячів, якої вони так довго припускалися: «Постановка «Капризу», який грають між чайним столиком і фортепіано, причому декорацією може бути звичайна ширма, показала те, що було вже нам відомо, але що заперечували театральні діячі: публіка має тонкий смак, вона розумна, добре сприймає новаторство, і всі поступки, яких вимагають від її імені, зайві. Директори театрів і актори — ось єдина перешкода. Це вони вперто чіпляються за все застаріле, вдаються до всіляких хитрощів і тримаються за віджилі засоби; це вони обожнюють все заяложене, банальне, почувають нездоланну огиду до всього виняткового, яскравого, несподіваного». Готьє робить висновок, що саме ця прихильність до «благопристойного» театру, який справді надто благопристойний, позбавила французьку сцену двох природжених, надзвичайно обдарованих драматургів — Меріме і Мюссе. Нащадки визнали правоту добряка Тео щодо цих його сучасників.

1848 року була поставлена