Читати книгу - "Вічні вогні Алберти, Євдокія Кузьмівна Гуменна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
6.
Як почув Микола Ґавінчук, що о. Петро Сацевич хоче мені показати Пакан і що ми їдемо туди цілою родиною, то й собі приєднався. З фотоапаратом, звичайно. Пан Ґавінчук має скромну назву «фотоґрафіста» у Смокі Лейку. Але він — хоронитель скарбів. Все життя він збирає фотографії з місцевого життя і архів його має багато чого, частинно опублікованого вже (наприклад у «Спогадах» В. Чумера), а більше неопублікованого. Багато чого хоронить його пам’ять, весела й погідна, бо все знайдеться в нього якесь оповідання з тутешньої бувальщини за 67 років, подібне на забавну анекдоту. Отже, ми приїхали на Пакан, ніяких корчів по дорозі не бачили, кругом лише впорядковані дороги та розорані поля, — а цей Пакан також не що, як поле.
— Оце та церква на Пакані, що недавно збудована. Стара церква згоріла, то «руські» збудували нову, — пояснює, а радше сам цікавиться о. Сацевич, бо ще нової церкви не бачив.
У чистому полі, на пригорку стоїть дуже гарна церква. На меморіальній таблиці вибито: «Жертва Паканської громади». Навколо — цвинтар, а на кожному надгробкові, та хресті написано: «Тут спочиває. .. (ім’я рек)». І імена ті всі та прізвища соковито українські. Та що ж це за руські!
— Це самі буковинці, — відказує пан Ґавінчук. — Приходить такий чолов’яга та й каже: «Запиши мене руським, я не українець». Я часом візьму та й заговорю до такого по-руському, а він: «Та ти говори по-людському, а не по-якомусь ґавняґай…»
Чого ця церква побудована тут у полі, в глухій закутані, далеко від Смокі Лейку, про це нехай скаже історія. Колись це була зовсім не глуха закутана, навпаки, ми в історичному місці. Ще задовго до появи перших українських поселенців, а саме 1870-го року, знаменита торговельна компанія Гудсон Бей, що перша пробивалася в недосліджені простори, побудувала тут Форт Вікторію і заснувала «Трейдінґ Пост» для скуповування й виміни в індіян хутрів. 1886-го року, пій, час повстання індіянських племен Блекфітс і Крі, тут була битва. Біля Форту Вікторія була католицька місія, і руїни старого будинку місії тут зовсім недалеко. Це тільки треба з’їхати з пагорба й опинитися на шляху Вікторія Трейл. Заслужена Вікторія Трейл, дорога понад рікою Норт Саскачеваїн, була колись єдиною дорогою, спочатку протоптаною індіянами, а потім вживаною білими. Тепер вона втратила своє значення, стала тільки історичною пам’яткою, як і ці руїни, як ця пірамідка з необтесаного каміння — на місці бою з індіянами.
Пан Ґавінчук усе це завзято фотографує, а для маштабу ставить біля пам’ятника нас. Від колишнього: «Трейдінґ Посту» та Форту Вікторія зосталася оця гарно удекорована зеленню, обсаджена квітами садиба. Ґавінчук каже, що тепер це пошта Пакан, а поштарем тут — син управителя компанії Гудсон Бей, містер Мічел, одружений з індіянкою чи «гефбридкою». Має слабість до чарки, то батько його склав свій тестамент так, що син не може всіх грошей вибрати зараз.
Із зеленої квітчастої садиби вийшов старий чоловік, сам містер Мічел, і привітався. Він не знав, що ми тут злословили про нього, і попросив пана Ґавінчука зайти, зфотографувати якогось дуже давнього доляра, чи не першого випуску. І ми упхалися гурмою в колишній «Трейдінґ Пост», а тепер звичайне, старого типу приватне мешкання. Місис Мічел — жінка, як жінка, нічого індіянського в ній я не зауважила. Це стара вже людина з білою дбайливою зачіскою, але ось як обвила вона всю хати зеленим плющем та ось скільки квітів насадила. На прощання й їх зфотографував пан Ґавінчук біля масивного залізного цоколя в подвір’ї, де колись прив’язували ведмедя.
Ми стільки говоримо про індіян, а їх самих я ще досі не бачила. Чи ще щось від них залишилося? Чи вже всі вимерли? Ще є? То де ж вони? Чи ще й досі волоком їздять?
Кажуть мені, що канадійські індіяни живуть у резерваціях. Тут недалеко також є одна резервація Часом індіяни працюють у наших фармерів, а що зароблять, то зараз усе й проп’ють.
— Та й наші п’ють немало, — заперечив о. Сацевич. — Якби що добре чіплялося, а то…
— О, наші люди — майстрі на «муншайнбей», — зажартував пан Гавінчук. А власне це так жартівливо називається тут самогонка: «місячного світла затока». Мабуть тому, що при місячному світлі роблять її. Гарний мають індіяни приклад, що й казати!
— Індіяни ніякої ролі вже тепер не грають. Нічого вже з них не буде… Один наш хлопець вирішив був присвятити своє життя для індіян. . . Скільки ми йому відраджували, щоб не витрачав своїх сил, а він в одну душу — ні, таки піду між них працювати. І став у резервації вчителем. Через рік сам утік звідти, мало не божевільний…
Так історія (чи не вірніше: горілка?) змела зі сцени цілий народ, і не допомогла його запашна, мальовнича, своєрідна культура, ані войовничість. Повчальний приклад і для «майстрів на муншайнбей».
Ми залишили цей забутий, закинутий куток, що відограв і в житті українського переселенця немалу ролю. Бо коли англійці, ірляндці, шведи, німці та інші переселялися в Канаду, то вони діставали кращі землі, їх постачали всіма знаряддями й харчами, за них платив уряд дорогу, їм давали кредити Наші ж їхали з голими руками, голими руками корчували ліси, ішли далеко на заробітки. То ж навіть позика в «Гадсонбейському сторі» була величезною підтримкою. А ще висилала компанія своїх людей скуповувати по фармах шкурки щурів, койотів, лисів і за це давала цукор чи гас.
— Більше, як два фунти цукру не могли дати, — згадує старий піонер, — бо самі не могли більше доставити. Гасу давали по батлі, це шість галонів. Лямпи дехто з собою привіз, а то — робили з каламаря й бляшки…
Цю ролю постачання й обслуги фермерства перейняли тепер на себе, крамниці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічні вогні Алберти, Євдокія Кузьмівна Гуменна», після закриття браузера.
