Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

Найстарший радник по-турецькому пограв пузом, виголосив тост, витягнувши руку з келихом, проллявши горілку на голого черепа охоронця ще іншого радника; наш радник лупонув навсібіч очима, винишпорюючи Лізку, відбиваючи нападки, претензії до свого відвислого, дебеленького задка, що ним він погравав зовсім по-жіночому і, якоюсь мірою, напівсвідомо.

Тоді я знову поглинувся солодкими снами, забуваючи назавжди про Лізку, про круглий зал з тупомордими радниками з однаковими черевами, про кімнати з давніми бароковими меблями, і як Лізка бігала серед гнутих з плюмажами шаф, стільців, крісел з червоним протертим оксамитом, і вона там таки бігала, пестячи подушечками пучок шерехувату поверхню, трохи поточену шашелем, а більше часом; вона клала на них долоні, зволожуючись поглядом, просвітлюючись уся: дивний запах віддалеку нагадував тихі листопадові вечори, коли надворі голе гілля, небо підмітають різнокольорові султани димів, а в грубі гуготить синім полум'ям брикет з лушпиння соняхів, баба читає книгу, пахне чаєм і котами.

Рипнули двері. На порозі стояв Блох, в сірому мішкуватому, але дуже дорогому коверкотовому пальті, поглинутий повністю тінню, з маячком вогника на широких вилицях від то синього, то червоного вогню від бра, від каміна, що наливався жаром з самого обіду, а зараз наповнював поволі, все невпинніше нестерпним, нудотним теплом кімнату за кімнатою. Вогонь падав, як від удару кулі. Так стояв Блох. Він стояв непохитно, як свій, як чужий, як людина, яку покликали, щоб вона засвідчила чиюсь смерть. Блох стояв і вичікував, засунувши руки в широкі кишені пальта — широкий у плечах, невисокий на зріст. Я бачив, як міняться погляди радників. А потім вони таки опам'яталися: так буває, якщо тебе спросоння піднімуть у плацкарті нетопленого вагона. Впала сірникова коробка. Тріск сірників об жорстку коробку нагадав мені про якийсь зовсім інший світ, куди неодмінно треба повертатися: радники закивали головами, радісно заговкали, покликали до себе Блоха. Він пішов, одкидаючи важку тінь, підминаючи, топчучи ногами килими.

Дуже багато однакових з лиця радників. Пісне обличчя одягненого Блоха просяяло: він зараз думав про Лізку. Але ліпше, аби він не думав про неї, щоб не навернутися на дійсність. Він вгадав мої думки, погляд у нього поважчав, а потім вичах зовсім. Радник міністра фінансів закричав ледь не на всю горлянку, що треба випити за нового радника, тобто пана Блоха, щоправда, він трохи збився на товариша, але встиг виправитися. І всі однакові радники, з нашим найголовнішим радником, тим, що полюбляв азіатську розкіш, випили за здоров'я нового їхнього знайомого, пана Блоха. Ми ще раз переглянулися з Блохом. За стінами гудів соснами вітер. Всі, все піддавалося чарівливій оманливості на якусь мить. Блох сидів за столом, схрестивши пальці рук, і видно було, як побіліли кісточки; він непорушно дивився кілька хвилин на голе пузо нашого радника, нашого патрона. Той трохи прочуняв з пиятики і зараз ворушив по-рачачому очима, перекидаючись з одного обличчя на інше, намагаючись зорієнтуватися у розмові, у часі, у людях. Він зупинився на п'явких очах Блоха, весь знітився, — такий точно у радника був вираз, коли його підловили у будапештському музеї на крадіжці золотої попільнички короля Молдови. Там радника не били, а він, у свою чергу, мотивував крадіжку тим, що Молдова колись належала до Радянського Союзу. Зараз наш радник ворушив по-турецькому животом і в повній задумі гриз огірок.

Нарешті заговорив Блох. Він говорив повільно, дякуючи за гостину, за полювання; він вишукував очима Лізку, — м'язи під дорогою сорочкою ходили ходором. З морозу обличчя Блоха видавалося виліпленою посмертною маскою. Він сів у вітальні, вийшло так, що важка тінь лягала аж від крісла, проходила розкиданими цеглинами порнокасет, глянсованими часописами мод, побитими Лізкою келихами аж до самих дверей. Нарешті Блох заговорив. Часом мені видавалося, що краще б він промовчав, але він говорив, уперто торуючи шлях до своєї мети, як звір з обідраним боком; він говорив так, як його дядько, але з тією різницею, що дядько тільки переконував, а Блоху треба було вибити з цього ідіота патронство. А ще він шукав очима Лізку. Він радий не бачити її. Коли я вийшов і сів на табурет, радники ще більше напружилися. Наш патрон ще якусь годину ворушив животом, а потім зареготався, дивлячись запитально на всіх радників, а ті підтримали його. І несподівано запала мовчанка, всі глянули на Блоха, підняли склянки, випили і стали ляскати по плечі.

Потім починалася дорога крізь дикі хащі, плутанина в тумані, — листопад місяць, а снігу по коліна, а то і більше, — ми вибиралися на прямий шлях, минаючи порожні зупинки в ранковому тумані. В роті кисло. В очах нічого, розпач за минулим. Нагадувало весну. І коли ти прожив у цьому світі рівно половину, тебе чомусь завжди тягне порівнювати, але навряд чи це втішає. Ми їхали назад. За кермом сиділа Лізка. Я бачив її худенькі плечики, рівну напружену спину жолобочком, що просвічувався навіть крізь вовняну сорочку, а Блох сидів якось боком, видно його обличчя, що відтінялося то зеленими, то синіми, то червоними віхтями світла, і світло часом переходило в неіснуючий якийсь у природі колір, наче тяжке тіньове покривало спадало з його плечей — тоді найбільше видно його зморшки, глибокі борозни від куточків рота до квадратного підборіддя. Обличчя з поглядом мертвої рибини. Ми під'їхали до безлюдного Хрещатика з дірками переходів, з неправдоподібною, але все ж таки існуючою коробкою Центрального універмагу. Ми піднялися вгору на Театральну, колишню Ленінську, і я подивився на пагоду театру, що облущеними стінами світив на перехрестя вулиць. Потім ми виїхали на Проспект, не доїжджаючи Володимирського собору. Тоді мені подумалось, як в молодості я любив повертатися цією дорогою: жовта маса світла злипалася, авто рухалися величаво, як в якійсь поезії, наповнюючи мірним торохкотінням простір від Євбазу, що колись стояв на місці універмагу «Україна». Єврейський базар. Або жидівський. Кому як впадало в голову. Жовта кипляча маса котилася з гори на гору, з синім димом вихлопів, з трунким відчуттям і передчуттям солодкого відпочинку і нереальної метушні, що її вчинили люди у цьому вулику. Я згадав, а може, це приходило раз по раз, вириваючись білими світлинами з моєї пам'яті, моєї розтрусної свідомості, видихи невимовного щастя, що навряд чи збувається. Я відчував, як мене скочує в інше життя: червневий день в диму сонця, в диму попередніх дощів, а тролейбус викрешує іскри, западає на бік, і я притискаю до грудей великий акваріум із золотими, чорними китайськими півниками. За спиною піднімалися будівлі,