Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

Ну що ж, все як завжди, як скрізь і всюди: дорослі з дітьми нещирі! Всі повчають Спартака, що страх – це зле, що боятися будь-чого соромно (особливо хлопчикові). Проте у кожного дорослого є свій страх – іноді навіть не один, а багато страхів! І кожен дорослий ці свої страхи плекає й береже. От чому така несправедливість?..

Відповідь прийшла зі сторінок «розумної» книжечки «По ту сторону тайны»: боятися… КОРИСНО! Наприклад, Спартак боїться тицяти пальці в розетку – бо в книжечці «Из чего все» прочитав, що таке електрострум і які лиха він може накоїти. Так само корисно боятися, щоб з плити не витікав газ – бо від іскри може статися вибух. Корисно боятися вибігати на дорогу – бо потрапиш під колеса автівки чи трамвая. І таке інше в тому ж дусі.

Отож боятися – це дуже корисно!..

Сьогодні була п’ятниця, 24 травня. День одночасних радощів і смутку. Радісно було, бо 24 травня 1962 року тато Андрій і мама Гатя розписалися – так у дорослих називалося весілля. Сталося це рівно шість років тому: Спартак добре вмів рахувати. Водночас, торік 24 травня помер дідусь Сьома, батько мами Гаті. Це був дивний збіг, чому так співпало – не міг зрозуміти ніхто. Але що ж поробиш!..

У будь-якому разі сьогодні мама відпросилася з роботи, щоб з’їздити на Байковий цвинтар на могилу батьків. Точніше, з самого ранку вона телефонувала у Запоріжжя своєму братові – дяді Льоні й лаялася з ним, чому він не прилетів сьогодні до Києва?! Але дядя Льоня став дуже великим начальником на «Дніпроспецсталі» (з розмов дорослих Спартак чув, що він «мітить» або вже перейшов чи то в головні механіки, чи в головні енергетики) та стверджував, що без нього «все безнадійно встане». Тоді мама спитала крізь зуби:

– Братику, зізнайся чесно: це тебе Лія налаштувала?..

Після чого дядя Льоня у Запоріжжі негайно поклав слухавку: Лія була його дружиною, і він терпіти не міг найменшого вияву неповаги на її адресу. Тим паче, від молодшої сестри.

Отож як слід поплакавши, мама Гатя поїхала на цвинтар, прихопивши із собою Спартака.

– А як же дитсадок? – здивувався хлопчик.

– Переб’ється дитсадок сьогодні без тебе, – заперечила мама, – а от дорогу до могилки твоїх любих бабулечки й дідусечка ти мусиш знати й ні в якому разі не забувати! От помру я – поховаєш мене там. І щоб ходив туди щороку на всі наші дні народження і дні смерті!

Спартак хотів щось заперечити, однак вирішив про всяк випадок промовчати. Все ж таки мама – це всього лише доросле дівчисько, після телефонної сварки з дядьком Льонею нерви у неї геть зовсім розтріпалися. Отож краще з дорослим дівчиськом не сперечатися. Принаймні зараз. Бо йому ж це й вилізе боком…

На цвинтарі сталися дві дивні речі. Насмперед, чим ближче мама Гатя підводила його до могилки дідуся й бабусі, тим виразніше Спартак розумів, що колись вже… бував тут?! Саме так! От тільки минулого разу було не задушливо і спекотно, як тепер, а дуже морозно. Він стояв там, де стояти насправді неможливо – бо там знаходиться огорожа сусідньої могилки. Точніше, не стояв навіть, а… нібито висів у повітрі трохи вище мерзлої засніженої землі. Невидимі, вморожені в сніг дрібні ялинкові та соснові голки боляче кололи пальці, коли мама намагалася відшкрябати вінки, що примерзли до свіжого могильного горбочка.

Спартака це смішило, бо вінки відшкрябувала мама, а крихітні пальчики кололо йому… Більш того, Спартак розмовляв про все це з кимсь невидимим – з тим, хто пояснював щось незрозуміле… Що саме?! Малий не пам’ятав. Зате наперед знав, про що зараз плакатиме мама:

– Мої дорогі, мої золоті мамунечко і татусечко! Я перед вами винувата, я вас не вберегла, ви так рано пішли з життя!.. Пробачте мені. І щоб тільки вам там не було боляче і лячно! Щоб ви і там не мучилися, як мучилися тут, у цьому клятому житті!..

Хлопчикові дуже кортіло поговорити з мамою про свої дивні спогади-відчуття. Однак він чудово розумів, що доросле дівчисько перебуває зараз у ще гіршому стані, ніж після вранішньої телефонної розмови з братом, який не приїхав до Києва, а залишився у своєму Запоріжжі. Треба було дочекатися, коли вона припинить бути зарюмсаним дівчиськом і знов стане дорослою мамою. Отож Спартак чекав, чекав…

І дочекався. Але зовсім іншого. Бо коли вони вже верталися, то йдучи центральною алеєю цвинтаря, мама раптом прошепотіла:

– Синочку, а поглянь-но ліворуч… Ні-ні, не повертай голови ні в якому разі! Самими лише очима поглянь… Бачиш міліціонера?

І справді, біля однієї з могил центральною алеєю прогулювався міліціонер у випрасованому, з голочки парадному мундирі. Зайнятий своїми спогадами-відчуттями, хлопчик не звертав на нього уваги. Тепер же, після маминого шепоту, подумав: «А й справді, це якось дивно! Що цей Дядя Стьопа[50] тут робить?! Він має охороняти людей від злодюг, а кого можна охороняти на цвинтарі?! Й головне – від кого…»

– Потім. Зараз мовчи й більше не дивись на нього, – між тим додала мама Гатя. Як і раніше – пошепки, крізь стиснуті зуби. Отож дивну могилу і міліціонера біля неї проминули мовчки, пройшли вздовж усієї центральної алеї, пірнули під баню надбрамної церковки. І вже спускаючись Байковою вулицею вниз до трамвая, мама заговорила знов.

От тоді-то Спартак і дізнався про Куренівську трагедію, в якій ледь-ледь не загинув його любий дідусь Сьома! Власне, спочатку вона пояснила, що в Києві на Сирці є таке місце, як Бабин Яр, де недолюдки-фашисти під час війни вбивали людей сотнями і тисячами. І якби бабуся Юдіф і мамунечка Соня не евакуювалися до Абакана, все їхнє сімейство з численними родичами (окрім чоловіків, які воювали на фронті) також загинули б у Бабиному Яру.

Далі розповіла, як «великі пурици» з радянського начальства постановили замити Бабин Яр багнюкою, щоб і сліду від нього не лишилося – бо то все було «антисемітське кодло». І головним у цьому «кодлі» був голова Київського міськвиконкому товариш Давидов. А тоді в понеділок 13 березня 1961 року багнюка вирвалася з Бабиного Яру, полилася на Куренівку і поховала живцем усіх, кого накрила! Тоді «антисемітське кодло» почало шукати цапів-відбувайлів. Знайшли товариша Давидова, який застрелився в тюрмі, щоб не йти під суд… От він-то й похований у тій могилі.

А міліціонера поставили могилу охороняти, бо кияни, у яких загинули родичі, вже