Читати книгу - "Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані, Мартін Макдонах"

КАТУРЯН: ...і останнє, що вона почула, були голоси названих батьків, які гукали...

БАТЬКО: Якщо ти Ісус, то ти ж через три дні воскреснеш, правда?

МАТИ: Якщо ти Ісус, то ти ж через три дні воскреснеш, правда?

КАТУРЯН: Дівчинка секунду подумала, потім усміхнулася сама до себе й прошепотіла: «Саме так. Саме так». (Пауза.) І вона чекала. Чекала. Чекала.

Світло падає на скляну домовину, дівчинка повільно зсередини шкрябає нігтями віко. Катурян підходить і піднімає віко.

КАТУРЯН: Через три дні один чоловік, ідучи лісом, спіткнувся об маленьку свіжу могилку, та оскільки він був геть сліпий, то пішов собі далі, не почувши, на жаль, позад себе жахливого дряпання кістки об дошки, що помалу слабло й стихало, поки нарешті навіки стихло в чорному, чорному мороці порожнього, порожнього, порожнього лісу.

Затемнення.

Дія третя

Поліційна кімната для допитів. Катурян у поспіху пише довге зізнання. Віддає першу сторінку Тупольському, який сидить навпроти. Аріель стоїть, курить.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Написаним нижче я зізнаюсь у своїй участі у вбивстві шести людей; трьох я вбив сам, ще трьох разом з братом під час відтворення декількох жорстоких і збочених оповідок, написаних мною». У дужках: «Додаються». (Пауза.) «Останнє вчинене вбивство — вбивство мого брата Міхала...» Ага, дякуємо, Катурян, ми б самі не здогадалися, що це ти. «Я задушив його подушкою...» ...бла-бла-бла... «позбавив його жаху катувань і страти від рук його...» ...бла-бла-бла. Понаписував, як він сильно любить брата. Ага, ти це вже показав. «А перед цим було вбивство німої дівчинки, днів три тому. Я не знаю, як її звали. Ця дівчинка... була...»

АРІЕЛЬ: Ця дівчинка була що?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Кінець сторінки.

АРІЕЛЬ: Пиши швидше.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Пиши швидше. (Пауза.) Чи правильно «Пиши більш швидко»? «Пиши швидше». «Пиши більш швидко».

АРІЕЛЬ: Правильно «Пиши швидше».

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Правильно «Пиши швидше».

Аріель викручує шию, щоб прочитати догори дриґом, що пише Катурян. Катурян інстинктивно прикриває рукою написане.

АРІЕЛЬ: Ти не на екзамені!

КАТУРЯН: Пробачте...

Аріель читає через Катурянове плече.

АРІЕЛЬ: «...убита, коли ми відтворювали оповідку з назвою... “Маленький Ісусик”». Це яка «Маленький Ісусик»? Я такої не бачив.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що?

Аріель гортає теку, знаходить оповідку «Маленький Ісусик».

АРІЕЛЬ: Він пише, що її вбили як в оповідці «Маленький Ісусик». Ти її читав?

ТУПОЛЬСЬКИЙ (наче хворий, сумно): Так. Читав.

Аріель починає читати оповідку. Катурян зиркає на Тупольського, зустрічає його погляд і бентежиться. Віддає йому другу сторінку зізнання й продовжує писати.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Де ти дів її тіло?

КАТУРЯН: Я намалював карту. Метрів за двісті позаду нашого будинку в Кам’янецькому лісі є криниця бажань. Одразу за криницею поховане її тіло. І ще два трупи. Двоє дорослих.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Хто ці дорослі?

КАТУРЯН: Я до цього якраз підходжу.

Тупольський перевіряє свій пістолет. Катурян помічає, однак продовжує писати.

ТУПОЛЬСЬКИЙ (до Аріеля): До чого ти дочитав?

АРІЕЛЬ: «Вона носила накладну борідку, ходила скрізь у сандалях».

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, якщо ти читаєш цю бридню, щоб з’ясувати, чи було вбито дитину, то перескакуй одразу до кінця.

АРІЕЛЬ: О. Добре.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Чи перескакуй до тернового вінка. Чи до дев’ятихвостої нагайки. Чи до того місця, де вона тягала по кімнаті хреста, поки ноги не підігнулися. Чи зразу після цього. (Пауза.) Я віднесу карту криміналістам, щоб забрали тіло.

Тупольський виходить з Катуряновою картою. Аріель дочитує оповідку й починає тихо плакати. Катурян дивиться на нього, потім продовжує писати зізнання. Аріель сідає, спустошений.

АРІЕЛЬ: Чого на світі є такі, як ти?

Катурян дописує сторінку, переходить до другої. Аріель читає першу.

АРІЕЛЬ: «Я його тримав, поки брат відрізав йому пальці на нозі, діючи відповідно до твору, який називається “Історія міста біля річки”. Додається». (Пауза.) «І я її тримав, поки брат годував її вирізьбленими з яблук фігурками, всередині яких були леза для бриття, діючи так, як описано у творі з назвою “Яблучні людці”. Додається». (Пауза.) Ти серйозно вважаєш, що ми не спалимо твою базгранину в ту саму хвилину, як тебе вб’ємо?

КАТУРЯН: Я щиро у всьому зізнався, як і обіцяв. І я вірю, що ви збережете всі мої твори, долучені до справи, і не оприлюдните їх, доки не мине п’ятдесят років після моєї смерті — як ви і обіцяли.

АРІЕЛЬ: Чого ти думаєш, що ми дотримаємо слова?

КАТУРЯН: Бо я впевнений, що глибоко в душі ви порядні люди.

АРІЕЛЬ (устає, кипить): Глибоко в душі?! Глибоко в довбаній душі..?

КАТУРЯН: Можете мене побити після того, як я допишу? Я якраз підійшов до того, як убив батька й матір.

Катурян продовжує писати. Аріель прикурює сигарету.

КАТУРЯН: Дякую.

Пауза.

АРІЕЛЬ: Ти вбив маму й тата?

Катурян киває.

АРІЕЛЬ: Це, мабуть, смішне питання, але, е, чому?

КАТУРЯН: Е... Там є твір з назвою «Письменник та письменників брат». Не знаю, чи ви його бачили...

АРІЕЛЬ: Бачив.

КАТУРЯН: Ну... Я не люблю творів, навіть злегка автобіографічних. Я вважаю, що люди, які пишуть тільки про те, що знають, роблять це тому, що дуже дурні й не можуть нічого вигадати. Одначе «Письменник та письменників брат», припускаю, мій єдиний не вигаданий твір.

АРІЕЛЬ: О. (Пауза.) Скільки йому було років? Тоді, як вони почали.

КАТУРЯН: Вісім років. Мені було сім.

АРІЕЛЬ: І довго це тривало?

КАТУРЯН: Сім років.

АРІЕЛЬ: І ти всі ці роки все чув?

КАТУРЯН: Я аж до кінця не знав точно, що це було, але так, чув.

АРІЕЛЬ: А потім ти їх убив?

Катурян киває, віддаючи Аріелю дописане зізнання.

КАТУРЯН: Задушив обох, потім закопав їх за криницею позад нашого будинку. Вирішив, що те місце найкраще підходить. І там само похована німа дівчинка.

Аріель підходить до шафи зі справами, зазирає всередину.

АРІЕЛЬ: Знаєш, розповідь про твоє дитинство можна було б використати як непоганий захист у суді. Можна було б, але ми уникнемо судової тяганини й через годину тебе розстріляємо.

КАТУРЯН: Я не хочу нічого уникати. Я хочу, щоб ви дотримали слова. Убийте мене, але збережіть мої твори.

АРІЕЛЬ: Наполовину можеш нам довіряти.

КАТУРЯН: Я довіряю вам.

АРІЕЛЬ: Як ти знаєш, що мені можна довіряти?

КАТУРЯН: Я не знаю. Але щось таке у вас є. Я не знаю, що це.

АРІЕЛЬ: Та невже? Ну, знаєш, я скажу, що в мені є. Є величезна, незмірна ненависть... ненависть... до таких, як ти. До тих, хто хоч мізинчиком торкається дітей. Я прокинувся з нею. Вона мене розбудила. Вона їхала зі мною автобусом на роботу. Вона шепоче мені: «Їм