Читати книгу - "Неприкрита природа, Еррі Де Лука"

Бо не хотів показувати нікому кращий. Гомонимо упівголоса, хоча й у цьому особливої потреби немає: ніхто не заходить.

— Той чоловік знав, як треба поводитися у горах. Він видерся по прямовисній стіні без обв’язки, з гвинтівкою за плечима.

Вони удвох зачекали, щоб він відійшов далі, потім і самі видерлися на стіну. Опинившись нагорі, побачили, як він установлює поміж камінням сошки, а на них приладнує гвинтівку.

— Він уже й оптичний приціл накрутив. То я не мав чекати, поки він натисне на курок. За сто метрів я вцілив йому в череп, з єдиного пострілу. Та й місце було підхоже, аби від нього і сліду не залишилося. По наш бік повно розщелин, куди ми колись ходили стріляти гірських кіз. Він напевне потрапив у якусь розколину, сходимо пошукати, як нічний сніг примнеться.

* * *

А хто він такий, питаю. Хтозна, документів у нього з собою не було, отже по той бік кордону він не збирався йти.

— Рубець у нього був через усю пику, сам років сорока, і гвинтівка добряча.

— Якби не коваль, він би тебе точно порішив, — каже пекар.

— Ти витяг мене живим із лавини, а я тебе витяг живим із пастки. Тепер ми — квити, — каже коваль.

Я киваю.

— На цьому історії кінець. Більше ні слова про неї ні поміж нас, ані комусь іншому. Домовилися?

Допиваємо вино у келихах. Випиваємо все, до останньої краплі, щоб ані звуку не злетіло з наших вуст.

На цьому історії кінець.

І переходам через кордон кінець, тепер вони ідуть через іншу долину. Таке трапляється у горах: чужинці, туристи прибувають несподівано, усі купою, і так само несподівано усі купою зникають.

Тут, угорі, діють інші закони, не ті, що на рівнині. Тут, угорі, життя щомиті перебуває на крок від смерті. Блукає поміж долинами, сніжними лавинами, обвалами, кручами, морозними зимами, далекими лікарнями. Не так бідкаються з приводу втраченого життя, люди й тварини разом живуть у стайні, і ніхто з нас занадто не прив’язується ні до кого.

Тут, у горах, добре ім’я важить значно більше за життя. Можеш забрати в чоловіка його домівку, землю, змусити його емігрувати, але не можеш забрати у нього його честь. За це тут чекає страта. Не слід довіряти тому, хто здається найсмиреннішим, покірним. Якщо спробуєш позбавити його честі, на тебе чекатиме пастка. Тут, у горах, легко змусити когось зникнути безслідно. Сварки й образи тут вирішують без судів, суддів та органів влади. Борги сплачують життям.

* * *

Тут, у горах, у кожного є своя потайна зброя. У деяких навіть вибухівка, знайдена десь у каменоломнях, або зі старих бомб, що не вибухнули під час війни. Гори — то старовинна скриня, напхана таємницями.

Розповіді про відьом, чудовиськ, лютих звірів — своєрідна місцева кримінальна хроніка у формі легенд. Справжні події, що колись відбулися тут, у нас, перетворюються на вигадані. Історія про розп’яття теж напевне раніше була хронікою подій, що з часом перетворилася на священну легенду. Засудження до страти, агонія молодого чоловіка згодом перетворили гору в Єрусалимі на вівтар.

Отакі думки крутяться у мене в голові, поки я збираюся в дорогу; я приписую їх своєму братові. Після почутого на заїжджому дворі краще швидко забиратися звідси на той випадок, якщо хтось вирішить шукати зниклого.

Сідаю на рейсовий автобус, повертаюся до приморського містечка. Численні повороти гірського серпантину закручують думки у тугий клубок. Через вчорашню втому засинаю сидячи.

Прибуваю серед ночі, йду до пансіону. Безмісячної ночі на небі добре видно сузір’я. Сон мов рукою зняло. Всідаюся на лавку, задираю голову, закидаю руки за потилицю. Чую, як морські хвилі б’ються об берег важким подихом астматика.

Угорі яскраво сяють зорі, аж в очах щемить. Щоб донести світло до моїх вій, їм знадобилося витратити безмірну кількість енергії, пронести його через сотні світлових років.

Учора ввечері я наосліп біг через хурделицю, а тепер намагаюся дихати в унісон із хвилями. Учора ввечері служив мішенню для чиєїсь гвинтівки, а сьогодні насолоджуюся теплою весняною ніччю: сила географії, що за кілька годин відокремлює частки різного життя.

Сиджу, задерши голову, аби відсторонитися подалі від учорашньої гонитви. Жінка або врятувалася, або тепер лежить на нарах у камері. Теж тепер усвідомлює відстань, що відділяє її від учорашнього маршруту. Її теж несе річкою сну.

Усі тривоги дня відступають, коли опускається завіса повік. Разом зі сном приходить порятунок.

* * *

Уночі думкам роздолля, бродять собі в голові, як ті вівці широким пасовищем. Дивлюся на Чумацький Шлях, і ось уже вздрівається мені серед розсипу його зірок розп’яття.

Тому, хто вмирає, здається, що то не він помирає, а цілий світ навколо нього: люди, дні, ночі, планети, моря. Той, хто помирає, відчуває, як навколишній всесвіт поволі згасає. Таке собі милосердя, що надається у доважок до кожної смерті, яке розчиняє у безкінечності усі ці згасання.

Бачу мигцем у небі яскраву зірку-метеорит. Мільйон років летів він через космос, щоб оце щойно розколотися на палючі осколки в атмосфері. Щойно мені пощастило спостерігати за найдавнішим відомим мені явищем в історії планети. «Щойно», коли порівняти з «миттю» — то гігантська величина.

* * *

Усі частинки Всесвіту взаємопов’язані, немає нічого чужорідного.

Спаситель говорив про зірки лише одного разу, сповіщаючи про падіння. Вони й досі там, — роздрібнені, але на своєму місці, — як і гори. Він мав на увазі не їхнє падіння, а власне, знав, що кінець світу збігається і повторюється зі смертю кожного. Небо прогиналося і скручувалося із кожним його хрипом.

Цього вечора мій брат в ударі, запалює свої думки в моїй голові, як бенгальські вогні. Вдихаю глибоко, вибиваючись з унісону з хвилями. Шукаю в небі, чи не блисне ще одна іскра. Не видно. Усміхаюся, кепкуючи сам над собою через оте дурнувате очікування приватного космічного дійства, отого «щойно» чергового згасання.

Здригаюся від холоду. Нахиляю голову, відчуваю, як важко після споглядання галактик сфокусувати погляд на клаптику землі у себе під ногами. Відчуття, протилежне запамороченню астронома. Перші мої кроки — то кроки п’янчуги, в якого заплітаються ноги.

* * *

Наступного ранку іду до будинку священика, але не застаю його: у того купа клопотів, пов’язаних із приготуваннями до Великодня. Ходить по домівках, благословляє. У приміщенні, де стоїть статуя, зажмурююся від різкого світла. Змінили освітлення, тепер воно зарізке, стирає тіні. Нагота ще більше впадає в очі, понівечення