read-books.club » Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 26 27 28 ... 86
Перейти на сторінку:
Ні!

- І щоб вільно бу­ло кож­до­му ду­ма­ти, що хо­че, і дру­гим го­во­ри­ти, що ду­має…

- Се у нас і те­пер вільно. Ад­же ти чув ни­ні…

- Так-то так, але я ще раз со­бі те ви­мов­ляю. Со­бі і кож­до­му.

- Добре.

- А на та­ке, то бу­ду ва­шим поб­ра­ти­мом, бу­ду ду­ма­ти ра­зом в ва­ми над тим, чи не­ма для нас ви­хо­ду з ве­ли­кої, все­на­род­ної крив­ди!

Андрусь, а за ним Ма­тій ра­діс­но об­ня­ли Бе­не­дя, як бра­та.

Наші поб­ра­ти­ми так бу­ли за­ня­ті со­бою і своїми дум­ка­ми, що й не чу­ли, як хтось за­ка­ла­тав у сі­ня­ні две­рі, от­во­рив їх з лег­ким скри­пом і ввій­шов до сі­ней. Аж ко­ли рип­ну­ли й хат­ні две­рі і но­вий гість ста­нув на по­ро­зі ха­ти, то­ді по­ба­чи­ли йо­го. Се був ви­со­кий, ру­дий пей­са­тий жид з не­доб­рим по­зо­ром си­вих очей і з не­доб­рим ви­ра­зом на пі­га­нис­тім ли­ці, хоть те ли­це в тій хви­лі тро­хи роз’ясне­не бу­ло яко­юсь зло­ві­щою ра­діс­тю.

- Дай бо­же! - мурк­нув жид, при­під­няв­ши дріб­ку ка­пе­люх на го­ло­ві.

- Дай бо­же! - від­по­вів Ма­тій, кот­ро­му якось не­доб­ре зро­би­ло­ся на вид но­во­го гос­тя. Бо той но­вий гість, то був йо­го най­більший во­рог, Морт­ко, нас­тав­ник при ко­ша­рах у Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра. 2 Ма­тій не­ма­ло зди­ву­вав­ся, чо­го хо­че Морт­ко те­пер, в та­ку піз­ню до­бу, в йо­го ха­ті, але при­вич­не на­шим лю­дям по­ша­ну­ван­ня для кож­до­го вхо­дя­чо­го в ха­ту ка­за­ло Ма­тієві скри­ти в гли­би­ні ду­ші свою не­на­висть і всі від­жи­ва­ючі на вид Морт­ка бо­лю­щі спо­мин­ки. Він при­ві­тав жи­да хо­лод­но чем­ним ви­дом:

- Сідайте, Морт­ку!

Морт­ко кив­нув го­ло­вою і сів.

- Що там чу­ва­ти, що так піз­но гос­ти­те до нас?

- А що ж би? Все доб­ре чу­ва­ти! - від­по­вів із зло­рад­ним ус­мі­хом Морт­ко, а по хви­лі до­дав: - Був у вас ни­ні воз­ний з су­ду?

Матій здриг­нув при сло­ві «суд», не­мов уко­ло­тий.

- Ні,- лед­ве ви­ду­шив він, чу­ючи щось не­доб­ро­го,- не був.

- Ну, то, пев­но, завт­ра бу­де. У ме­не був ни­ні.

- Ну, і що ж там вам при­ніс но­во­го? - спи­тав Ма­тій, трем­тя­чи всім ті­лом.

- Наша спра­ва скін­че­на.

- Скінчена!

- Так! І так скін­че­на, як я вам ка­зав. Бо по­що то бу­ло вам мі­ша­ти­ся до чо­гось, що вас не об­хо­дить?

- Не об­хо­дить! - скрик­нув бо­ліс­но Ма­тій.- Жи­де, сього ме­ні не го­во­ри, бо хоть ти і в моїй ха­ті, але, знаєш, чо­ло­вік не свя­тий!

- Ну, ну,- від­ка­зав Морт­ко,- не маєте за що гні­ва­ти­ся. Я не то хтів ска­за­ти. Я хтів ли­шень ска­за­ти, що ви за­дар­мо на ме­не верг­ли пі­дер­жін­ня (пі­доз­рін­ня) і що я в тій спра­ві, бог сві­док, ні­чо не ви­нен! Сам про­ку­ра­тор у Сам­бо­рі то­го приз­нав і ска­зав, що про­тив ме­не не­ма ні­яко­го до­ка­зу, то він не мо­же ме­не ос­кар­жи­ти за то­ту річ, що ви на ме­не зва­ли­ли. Впив­ся не­біж­чик Пів­то­рак, упав у яму,- що ж я то­му ви­нен?

При тих сло­вах Ма­тій, мов ог­лу­ше­ний уда­ром довб­ні, по­ну­рив го­ло­ву і не міг ска­за­ти ані сло­ва. «Про­па­ло, про­па­ло! - шеп­та­ло, ши­пі­ло, вер­ті­ло щось в йо­го го­ло­ві.- По­гиб чо­ло­вік, та й слід по нім зас­тив, а той…»

В тій хви­лі Анд­русь Ба­са­раб, що до­сі мовч­ки слу­хав усеї тої роз­мо­ви, звер­нув­ся сам до жи­да:

- Що се за спра­ва та­ка, Морт­ку? Яку ви спра­ву маєте з Ма­ті­єм?

- А на­що вам то зна­ти? - від­по­вів ураз­ли­во Морт­ко.

- Вже ти не пи­тай, на­що ме­ні то зна­ти,- від­ка­зав Анд­русь.- Але то­бі,- що то­бі шко­дить ска­за­ти?

- Т-та шко­ди­ти не шко­дить, але…

Жид пог­ля­дів на Анд­ру­ся пильно, не­мов бо­яв­ся на­жи­ти со­бі в нім но­во­го во­ро­га.

- Говори ж, ко­ли не шко­дить! - ска­зав Анд­русь і став над Морт­ком, мов чорт над гріш­ною ду­шею.

- Та що ту й го­во­ри­ти - пус­та спра­ва, püs­te Geschäft, та й го­ді! Тя­ми­те, от уже два ро­ки то­му з ями ви­до­бу­ли кос­ті чо­ло­ві­ка. По перст­ню піз­на­ли, що то був Іван Пів­то­рак, чо­ло­вік тої Пів­то­рач­ки, що то­та ха­та єї. Він пе­ред ро­ком десь був про­пав. Ну, а Ма­тієві від­кись вліз­ло в го­ло­ву, що я щось то­му ви­нен, що він впав в яму, та й ну ж на ме­не по­да­ва­ти до су­ду. Він га­дав, що ме­не за­раз озьмуть та й по­ві­сять… Ко­ли-бо то в су­ді так не йде: скар­жиш ко­го, то впе­ред до­ка­жи! А ту як мож до­ка­за­ти? Ну, але, бо­гу дя­ку­ва­ти, вже спра­ва скін­чи­ла­ся! Слу­хай­те, Ма­тію, я ще раз ка­жу: що́ вам бу­ло в то­го вда­ва­ти­ся та тра­ти­ти­ся на про­цес? А те­пер, ко­ли-сте прог­ра­ли, за­будьте о всім і будьмо со­бі знов доб­рі, як пе­ред тим! Ну, по­дай ру­ку, ста­рий!

Жид прос­тяг­нув Ма­тієві ру­ку.

- Я, то­бі? - скрик­нув Ма­тій.- Я мав би свою ру­ку клас­ти в то­ту ру­ку, що мо­го Іван­чи­ка зо сві­ту зіг­на­ла? Ні, не діж­деш то­го!

- Ну, ви­ди­те,- ска­зав жид, обер­та­ючись до Анд­ру­ся,- він усе своє. Слу­хай­те, Ма­тію, ви со­бі з та­ков бе­сі­дов дай­те спо­кій, бо те­пер, ко­ли суд ска­зав, що я неви­нен, ніх­то ме­ні то­го не сміє ска­за­ти. Те­пер я вас мо­жу скар­жи­ти за об­ра­зу!

- Ну, скарж, скарж,- крик­нув Ма­тій,- най ме­не по­ві­сять, що ма­ли те­бе по­ві­си­ти. А я, хоть би й де­сять су­дів не знай­ти що ка­за­ло, все бу­ду свеї, що ніх­то ін­ший, тілько ти пхнув Іва­на в яму! Та й го­ді. А те­пер іди ме­ні з ха­ти, бо як ми терп­цю не ста­не, то го­то­во що не­лад­не бу­ти ме­жи на­ми!

Мортко стис пле­чи­ма і пі­шов. Але в две­рях ще раз обер­нув­ся, пог­ля­нув з по­гор­дою на Ма­тія і ска­зав: - Дурний гой! Він га­дав, що ме­ні що зро­бить про­це­сом, а то би тре­ба не так ра­но вста­ти, що­би ме­ні що зро­би­ти!

І з ти­ми сло­ва­ми Морт­ко пі­шов. А Ма­тій усе ще си­дів на при­піч­ку, блі­дий, роз­би­тий, трем­тя­чий, си­дів без мис­лі і ру­ху, а в го­ло­ві йо­го, мов мли­но­ве ко­ле­со, то­рох­ті­ло од­но тем­не, пус­те, хо­лод­не сло­во: про­па­ло! про­па­ло! про­па­ло!..

Андрусь Ба­са­раб прис­ту­пив до нього і по­ло­жив свою ду­жу до­ло­ню на йо­го пле­че.

- Побратиме Ма­тію!

Матій під­вів очі і пог­ля­нув на нього, мов по­то­па­ючий.

- Що се за

1 ... 26 27 28 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."