Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"

нього перелізли. Скоро ми помітили попереду вогник, що блимав на правому березі річки. Я сказав, що поїду на той вогник. Човен був до половини навантажений здобиччю, що її награбували розбійники з розбитого пароплава. Ми покидали все жужмом на пліт, і я наказав Джімові пливти далі, а коли він побачить, що вже проплив миль зо дві, засвітити ліхтаря і не гасити його, поки я повернусь; потім я взявся за весла й рушив туди, де блимав вогник. Коли я підплив ближче, то побачив ще три-чотири вогники на схилі пагорка. То було містечко. Я покинув веслувати трохи вище того місця, де світилося, й пустив човна за водою. Порівнявся я з вогником і побачив, що то світиться ліхтар на великому поромі. Я об՚їхав пором навкруги і все дивлюся, де ж то може спати сторож; нарешті мені пощастило відшукати його на носі порома,- він сидів на бітенгу, похиливши голову на коліна. Я штурхонув його разів зо два в плече й почав ревти.

Він схопився, як опечений, а побачивши, що це я, голосно позіхнув, потягся та й каже:

- Ну, що з тобою? Не реви, хлопче! Що сталося?

А я й кажу:

- Татко, й мама, й сестричка, й... Голос мені ніби урвався з хвилювання. А він тоді:

- Та годі хлипати! В кожного бувають якісь прикрощі,- все, гляди, вийде на добре. Що з ними сталося?

- Вони... вони... Це ви за сторожа на поромі?

- Атож,- каже він дуже задоволено.- Я й капітан, і власник, і сам собі помічник, і лоцман, і сторож, і боцман; а трапляється, що я і вантаж, і пасажир. Я не такий багатий, як старий Джім Горнбек, і не можу, як він, розкидатися грішми й робити добро кому попало; а проте я йому багато разів казав, що не помінявся б із ним місцями; матроське життя найбільше мені до смаку, а жити за дві милі від міста - десь, де ніколи не може трапитися нічого цікавого, нізащо б я не погодився. Та хай мені віддадуть усі його капітали та ще стільки ж на додачу - нізащо в світі не житиму! Я кажу...

Тут я перебив його і сказав:

- Вони попали в таку біду і...

- Хто попав?

- Та татко ж, і мама, й сестричка, й міс Гукер. От коли б ви з своїм поромом попливли туди...

- Куди «туди»? Де вони?

- На тому пароплаві, що розбився.

- На якому б то?

- Там же тільки один і є.

- Що-о? Та невже на «Вальтері Скотті»?

- Еге.

- Ах ти ж, боженьку мій! Як же вони потрапили туди, га?

- Ну, певна річ, не навмисне.

- Ще б пак! Господи мій милосердний, та вони ж загинуть, якщо не виберуться звідти якомога швидше! Як же вони вскочили в таку халепу?

- Дуже просто. Міс Гукер гостювала в містечку...

- Ага, в Бутс-Лендінгу... Ну, далі.

- Отож вона гостювала в Бутс-Лендінгу, а проти вечора стала зі своєю негритянкою переправлятися кінським поромом через річку, щоб заночувати в своєї приятельки... Як же її звуть?.. Забувся!.. Ну, то вони загубили стернове весло, і їхній пором понесло течією вниз, кормою вперед. Пропливши отак зо дві милі, вони напоролися на розбитого пароплава, і перевізник, негритянка та коні потопилися, тільки міс Гукер за щось там ухопилася й видряпалась на отой пароплав. А за годину по тому, як посутеніло, поїхали й ми нашим човном, але було вже так темно, що ми помітили розбитий пароплав лише в ту хвилину, як з розгону наскочили на нього; але всі ми врятувалися, окрім Білла Віпла... Такий же був хороший хлопець! Вже краще був би я потонув замість нього!..

- Боже праведний! Зроду я такого не чув! А потім що ж ви стали робити?

- Ну, кричали ми, кричали, але береги там так далеко, що ніхто нас не почув. Тож батько й сказав, що комусь треба добратися до берега й попросити підмоги. Я єдиний умію плавати, тому, недовго думаючи, шубовснув у воду й поплив, а міс Гукер сказала: якщо я нікого не знайду на березі, то щоб розшукав десь тут її дядька, і він усе владнає. Я виліз на берег за якусь милю звідси нижче за течією і весь час надаремне намагався умовити кого-небудь із стрічних, щоб нам допомогли, усі казали: «Та що ти! Такої ночі, та ще й течія така бистра? Не варт і пробувати, біжи до порома». То, якщо ви поїдете і...

- Їй-богу, я б поїхав, та, мабуть, і доведеться докласти рук. А хто ж, хай вам усячина, заплатить за це? Як ти га даєш, може, твій батько?..

- О, не турбуйтесь! Міс Гукер сказала мені, що її дядько Горнбек...

- Ах ти чорт! То він їй дядько? Слухай-но, біжи мерщій на той вогник, он туди, через дорогу, а звідтіля поверни на захід; пройдеш із чверть милі і побачиш таверну; скажи там, щоб провели тебе до Джіма Горнбека, він за все заплатить. Та гляди, не барися - він же захоче взнати, що там сталося. Скажи йому, що врятую його небогу й вивезу її звідти у безпечне місце раніше, ніж він встигне доїхати до міста. Біжи, та швидше! А я махну будити мого механіка.

Я подався туди, де блимав вогник, але, тільки-но власник порома зник за рогом, я повернув назад, сів у мого човна і вздовж берега проїхав ярдів шістсот проти води, а тоді сховався між дров՚яних барж; я не міг заспокоїтися, поки не побачив, що пором уже поплив. Правду сказати, мені було дуже приємно, що я так клопочуся долею отих розбишак: мабуть, мало хто на моєму місці клопотався б ними. Ото коли б удова довідалася про мій вчинок! Ото було б їй втіхи, що я допомагаю таким негідникам: вдова і взагалі всі добрі люди люблять помагати негідникам та шахраям.

Отож незабаром у тумані стало видно розбитий пароплав, що поволеньки все глибше й глибше поринав у воду. Мене аж у холодний піт кинуло, а проте я взявся за весла і гайда до того пароплава. Він був уже майже весь під водою,