Читати книгу - ""Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв"

— Мерзотник! Подвійний шпигун!.. Фогель, Чеклофф… чи як там ще вас!.. Згадайте день, коли ви в одному з фіордів північної Норвегії вдавали з себе сталевого радянського офіцера!.. О, ви чудовий артист!.. Але тепер я розкусив вас!.. Я міг би вас забити, так. Але я помщуся інакше: ви станете чесною людиною!

Він розлючено вибіг з кабінету. Щеглов провів його здивованим поглядом: цей шпигун з'їхав з глузду, чи що?.. До чого тут Норвегія? І що за «страшна» погроза?

Щеглов намагався пригадати, коли це він вдавав з себе «сталевого офіцера». Але спогади про норвезьку кампанію були тільки неприємними: саме там союзники вперше показали своє непривабливе обличчя на повну силу, — вони докладали всіх зусиль, щоб загальмувати просування наших військ у напрямі до заводів «важкої води» і навмисне перебріхували розвідувальні дані. А тепер з наказу американців там поглумилися з могил радянських воїнів.

Щеглов не стикався у Норвегії з союзниками безпосередньо. То де ж міг його бачити Петерсон?..

Перебираючи в своїй пам'яті англійців та американців, з якими доводилося зустрічатися під час другої світової війни, Щеглов лише на якусь мить у довгій шерензі військових помітив обличчя, трохи схоже на Петерсонове. Але то, певно, була випадкова схожість. Отже, знову йдеться про якусь провокацію. З якою метою?

Ця пригода не сходила з думки протягом цілого дня. Ще й зараз Щеглов марно бився, шукаючи справжніх причин дивацтва людини, яку він вважав за харвудівського шпигуна.

Мелодійно задзеленчав дзвоник внутрішнього телефона.

«Ага, не витримав!», зловтішно подумав Щеглов. Він зняв трубку, промовив недбало:

— Слухаю, Джек!

А у відповідь почувся незадоволений, різкий голос:

— Не Джек, а Вагнер. Отто Вагнер… шановний товаришу Чеклофф!.. Негайно зайдіть до мене. Хочете?

— Хочу! — уривчасто сказав Щеглов і шпурнув трубку на апарат: з ласки того дурня Петерсона все зійшло нанівець. Отже, критися вже не випадає.

Похмурий, рішучий, він зайшов до кабінету Вагнера і запитав з порога:

— Ви підслухали?

— Так, — з насмішкуватим докором похитав головою старий. — Сідайте, прощу — розмова буде довга.

— Як ви підслухали? Адже це було до десятої ранку!

— Але й зараз уже після десятої вечора! — Вагнер показав спочатку на годинник, а потім на освітлену шкалу інтегратора. — Головний інтегратор тепер працює безперервно, а ваші прилади вимикав я. І не шкодую: мені вдалося почути багато цікавого… Отже, ви таки шпигун і хочете викрасти мої секрети?

Запала пауза. Вагнер з цікавістю стежив за Щегловим, бажаючи помітити на його обличчі вираз стурбованості або збентеження. Але той добре володів собою.

— Професоре, чи не час розпочати нашу розмову? сказав він, коли мовчанка стала затягуватися. — Я маю тільки пояснити, що я зовсім де шпигун. Але ваші секрети вирву. Коли не у вас, то у Харвуда. Або розкрию їх самотужки. Ваш винахід повинен служити людям, а не вбивцям.

Вагнер задумливо похитав головою:

О, це вже щось нове!.. До цього часу від мене вимагали зовсім іншого… — Він ще трохи помовчав. — Оце я дивлюся на вас і запитую сам себе: які думки пробігають зараз у вашій голові? За кого ви мене вважаєте — за ворога чи друга? Розумного чи дурного?.. Я можу тільки висловити те чи інше припущення та й годі. Я не прочитаю ваших думок навіть з допомогою інтегратора… А колись я мріяв про це… Злиденним, голодним студентом я працював по п'ятнадцять годин на добу, складаючи пфеніг до пфеніга на свою майбутню лабораторію. Я крав, — так, визнаю, — крав у мого вчителя радіодеталі для приладів і скоринки хліба для невибагливого шлунка. Я позичав гроші у кого завгодно і, звичайно, не повертав. Я не соромився випросити у когось із друзів стоптані черевики, аби не витратити якихось дві марки на нові. З мене глузували в очі й позаочі, називали скнарою, дрібним мерзотником, що за шеляг ладен вбити людину… Та останнє, мабуть, таки й відповідало дійсності: щоб здобути необхідні кошти, я міг би і вбити, і пограбувати… І я б знайшов моральне виправдання для себе: я — надлюдина! Коли я переможу — я сплачу за все!

Довго довелося б розповідати про всі мої марні намагання розбагатіти. Скажу тільки, що я не одружився з дівчиною, яку, мабуть, кохав, — не одружився тому, що довелося б витрачати втричі більше, аніж я собі дозволяв, — протягом довгих років не був жодного разу в театрі чи кіно. Коротко кажучи — жив, як хробак.

І ось, коли я вже почав втрачати сили й здоров'я, коли мені почало здаватися, що я обрав хибний шлях і ніколи не дійду ним до мети, мені несподівано пощастило. Вмерла якась моя тітка, якої я і в очі не бачив, і до моїх рук потрапила чимала сума грошей. Я витратив їх майже всі, але таки обладнав, нарешті, свою лабораторію найновішим устаткуванням. І успіх прийшов навдивовижу швидко, хоч зовсім не з того боку, з якого я його сподівався.

Мої досліди з передаванням думок на відстані зазнали невдачі: виявилося, що кора головного мозку, яка відає психічними функціями, побудована дуже складно. Однакові електромагнітні коливання у різних людей викликають різні реакції. Так, наприклад, я передавав записані на плівку почуття радості й піднесення, а піддослідні відчували що завгодно: і сум, і пригніченість, і бурхливу радість, і загальну нервозність. Добре передавалися тільки найпростіші, властиві й тваринам почуття голоду, болю тощо…

Але одного разу мені хотілось дізнатися, що трапиться, коли спрямувати на мозок людини його власні коливання, тільки посилені. Я побудував оцей «радіошолом» і якось на світанку ввімкнув свій перший, ще дуже недосконалий, інтегратор…

Вагнер замовк, насупився, риси його обличчя стали різкими, жорстокими. Він жестом попросив у Щеглова цигарку, невміло закурив, закашлявся і сказав роздратовано:

— Пане шановний, чи доживали ви коли-небудь до здійснення вашої величної мети?.. Чи переживали ви хвилину, коли зникає все звичайне, буденне, коли забуваєш про поневіряння, злигодні і почуваєш тільки радість сильного, розумного переможця; коли в душі звучить тріумфальна симфонія?..

Я навіть не чекаю від