Читати книгу - "Варан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Десь там, унизу, магом грав вітер. Вірьовка терлась об камінь, чудова товста вірьовка. Скоро волокна почнуть уриватись одне по одному, мотузка закошлатиться, мов потворна квітка. А потім порветься. Варан проковтнув слину.
Чи знає князь про їхню експедицію? Звісно, знає. Його мосць цілком міг би прихопити сюди з десяток вартових… і відправити на пошуки одного з них. Але волів спускатися сам…
Сонячні плями повзли по камінню, і від них сутінь ставала чомусь темнішою. Варан відсунувся, ховаючи лице від пекучого пальця, що пробився крізь шпару в скелі. Можливо, маг досі підозрює його. А може, всю експедицію вигадано для того тільки, щоб він, Варан, якимось чином себе виказав…
Він укріпився на карнизі так надійно, як тільки міг, і зазирнув у розколину.
Мотузка, така груба зблизька, в міру віддалення все тоншала, і на павутинному її кінці бовталася людинка – дуже легка. Вітер крутив нею, як заманеться, а людинка якщо й піднімалася вгору, то дуже повільно і мляво.
Можливо, його магія йому допоможе, подумав Варан. Я багато чого не встигнув спитати… Про ліси, про дороги, про запілля, де сидять маги з хвостами… І що в них було з Нілою того разу. Ні, я знаю, що нічого не було… Але нехай скаже сам. Нехай здивується. Хай розсміється мені в обличчя, і я зрозумію-таки, що дурень…
Він сів на карниз, сперся ногами в камінь, узявся за вірьовку й став тягнути щосили.
* * *– Там гола стіна, – сказав Подорожник.
Він ледве дихав. Він явно не вмів літати; ба більше, спускаючись по мотузці, він переоцінив свої сили.
– І там такий вітер…
– Нам дуже важливо знайти цей тайник? – обережно спитав Варан.
– Мені дуже важливо знайти цей тайник, – сказав Подорожник, не дивлячись на нього. – Цілком можливо, що коли я не знайду…
Він замовкнув.
– Імператорські маги можуть чогось боятись? – спитав Варан пошепки.
Подорожник поморщився й кивнув:
– Не відповім за всіх Імператорських магів…
Вив вітер. Висохлі водорості гойдались, скидаючись іноді на бороду старости Карпа, іноді на волосся мертвої жінки, яку торік море викинуло на батьківський город. В обличчя Варан не дивився, але волосся – запам’ятав…
– Може, нам пошукати якось інакше? – спитав він тихо. – Тут стільки печер… Іноді дуже маленьких… Розлами, колодязі… Спробуємо знайти вхід?
Подорожник подумав.
– Море змило людський запах, – сказав він кінець кінцем. – Якби це була просто печера… Навіть за місяці… роки… запах зберігається. Особливо запах того, хто залишає потайник. Він хвилюється, боїться викриття… Він збуджений… Я б почув.
– То це правда, що ти можеш вийти на балкон, понюхати вітер над поселенням і дізнатися всі помисли?
– Не всі… Тільки найсильніші. Страх, ненависть… любов.
Варан роздивлявся його лице – тепер дуже втомлене й немолоде. Сірі очі запали так, що неможливо було зрозуміти їхнього виразу. Губи засмагли.
– Чим я пахну? – тихо спитав Варан.
Маг поглянув на нього. Хмикнув:
– Цікавістю. Дуже мало – страхом… Але цікавістю – найбільше.
– Можна спитати?
– Спробуй.
– Скільки тобі років?
Подорожник похитав головою:
– Як тобі сказати… Залежить од відліку. Спитай мене згодом якось…
Темна тінь на секунду погасила сонячну пляму. Потім наступну, потім – далі; ззовні навколо острова кружляла велика птаха. Крилама.
– Нас шукають, – сказав Варан.
Маг усміхнувся:
– Нехай… Послухаймо тебе й просто почнімо зазирати у всі діри. Може, пощастить.
Варан швидко на нього поглянув:
– Ти ж не думаєш, що я знаю, де тайник?
– Було б простіше, якби ти знав, – пробурмотів Подорожник.
Сонце стояло на вечірнім прузі.
Вони перестрибували з каменя на камінь, усе ризикуючи впасти донизу, в безодню. Варан не раз прикидав – скільки часу триватиме вільний політ до піддоння? Устигнеш згадати якщо не все життя, то принаймні найприкріші його моменти…
Вони знаходили в скелі провалини без світла, без дна, і маг кидав у них камінці. Камінці горіли полум’ям проти всіх законів природи, і падали, осяваючи слизькі стіни, розлами й щілини, і часто загасали, не діставшись до дна. Одного разу в розколині знайшовся труп великого морського звіра – Варан так і не зрозумів якого.
Наближався вечір.
– Наші пластуни не відлетять?
– Вони навчені ждати до останку. Був такий випадок – хазяїн забув пластуна на скелі, і той здохнув з голоду – чекаючи…
– Ти смієшся, – Варан невпевнено всміхнувся.
– Сміюсь, – маг зітхнув. – Пластуни ждатимуть до смерку, навзаході повернуться до годівничок, і для начальника птахівні це буде за сигнал тривоги…
– Я не боюсь.
– Я знаю. Я теж не боюсь. Я просто втомився… До речі, як тобі дихається?
– Погано.
– Розумію… Скоро повернешся у своє піддоння. Будеш вирощувати репс, накручувати пружину гвинта… Ти дивний персонаж. Піддонець, що поєднує верхній та нижній світи… Провідник…
Варан занепокоєно покосився на Подорожника: йому здалось, що маг марить.
– Нічого, – Подорожник провів долонею по обличчю. – Нічого… У цю діру ми вже зазирали – бачиш, я її позначив… Спробуємо взяти лівіше. На той камінь можна якось залізти?…
* * *До заходу сонця залишалось півгодини, коли сяйливий камінець освітив унизу подобу східців.
Ні Варан, ані маг не видали ні звука. Тільки перезирнулись.
– Треба спускатися, – сказав Подорожник.
– Нехай я, – сказав Варан.
Маг довго його роздивлявся.
– Я міцніший, – сказав Варан, виправдуючись за зухвалість.
– Нехай, – погодився маг.
Закріпили мотузку.
– Я спробую тобі світити, – пообіцяв маг.
– Еге ж…
Темрява нервувала, але не лякала. Спускаючись, Варан упирався ногами в камінну стіну. Зверху летіли, кружляючи, сяйні іскри – здавалось, уся печера світиться, як тепле море.
– Тут сходи, – сказав Варан, досягнувши дна. – І ти?
– Іди, – голос мага прозвучав незвично низько, відлуння повторило його сто разів, перекинувши від стіни до стіни. – Тільки. Нічого. Не чіпай. Просто. Подивись.
– Авжеж…
Згори полетів, кружляючи, мов метелик, віхтик запалених водоростей. Суха трава горіла, але не згоряла. Коли віхтик спустився на дно, в печері посвітлішало настільки, що Варан зміг роздивитись нижні приступки кам’яних сходів і вузький хід біля її підніжжя.
– Я пішов, – сказав він про всяк випадок.
Жмутик водоростей покотився за ним по землі, мовби підохочуваний вітром. Варан зупинився – вогняна куля спинилася також.
– Добре, – похвалив Варан.
Хід був вузький – такий, що навіть худорлявому Варану довелось би протискатись боком. Інша річ, що протискатись Варан не намірявся – обережно просунув голову.
Вогняна куля виявилася сміливішою. Поминувши поріг, покотилася вперед вузьким коридором. Де-не-де на підлозі ще не висохли калюжі. У дальнім кутку лежала набухла рибина.
– Ого, – сказав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Варан», після закриття браузера.