Читати книгу - "Потрапити в сад"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вражений Артур якусь хвилину дивився на нього, а потім рвучко висмикнув із землі кущик трави:
— Скільки вже вона тут?
— Два місяці.
— І...?
— Каже, що почуває себе добре. Але ми не можемо залишити її саму.
— Отже, ти все знаєш, — сказала Марія. — Не переймайся цим. Я настільки вірю, що буду здорова, аж самій дивно. Костика терпи: він вразливий і не вміє себе тримати в руках. Хлопці тобі не будуть заважати. Без них я не змогла б отут... Ми наче одна сім’я, пригадуєш, я давно тобі це казала? Коли мені стане погано, вони цього не побачать. Я просто втечу. А ти можеш поїхати, коли захочеш. Не сердишся, що я тебе покликала? Мені хотілось, аби ти побачив усю цю красу. Вона виліковує байдужих і зневірених.
— Я не байдужий і не зневірений.
— Правда. Ти змінився відтоді. Зовсім інша людина. У великому місті я б тебе не впізнала.
— Ти дуже добре зробила, що написала. Мені останнім часом когось не вистачало, я ще не знав кого. Мабуть, людини, схожої на тебе. Прикро, що ми так довго не підтримували стосунки, але то не наша вина...
— Знаєш, Костик, збирається писати лібретто рок-опери. Аж страшно! Але ми, думаю, зможемо її поставити, принаймні записати. У нас є кілька композицій. Завтра хлопці привезуть магнітофон, то послухаєш. Ми їх, правда, ніде не виконуємо, лише фрагменти.
— Чому?
— Ніхто б не затвердив такої програми. Уяви собі композиції з назвами «Квінтесенція страху», «Люди-рослини», «Летючий корабель». Тут треба геніального імпресаріо. А так ми живемо, як двійники: одна половина виконує пісні членів Спілки композиторів, заробляючи на хліб насущний, а інша мріє про рок-оперу.
— Ти кажеш «двійники»... Відколи людина почала жити в колективі, вона змушена служити і йому, і собі. Злиття особистих інтересів з громадськими, навіть абсолютно щире, існує лише в ідеалі.
— Ти й раніше був песимістом, але не таким безнадійним. Пригадуєш, що ти казав, коли ми бачились востаннє?
— Ні...
— Згадай!
— Не можу, — розвів руками Артур. — Стільки часу минуло.
— А я пам’ятаю. Ти сказав: «Можна збирати в парку пляшки, тільки б не почувати себе зобов’язаним».
«На Петра це схоже», — подумав Артур і висловився:
— Я не песиміст, а конформіст. Чоловік мусить бути діяльним. Краще вже помилятися, ніж жити кволими рефлексіями.
— Ач який супермен! — засміялась Марія.
— Не подумай, що я маю на увазі тебе чи твоїх друзів. Для людини творчої рефлексії — теж діяльність. Треба тільки не допустити до трагедій.
— Це вже наші клопоти!
— Не можеш втриматися від шпильок. Раніше ти була поблажливіша.
Марія посміхнулась:
— Побув би ти на моєму місці...
— Ну, не сердься... А можеш і сердитися. Не скажу, що я тебе згадував усі ці роки кожного дня, але відчував твою присутність. Навіть якби ти не написала, рано чи пізно я кинувся б тебе шукати.
— ...і знайшов на цвинтарі.
— Я б воскресив тебе!
— Краще вилікуй...
Артур торкнувся її волосся, що затуляло щоку і шию, і враз перед очима постала кімната, тіло з осклянілим поглядом, червона пляма від вина, яка розпливається по сорочці, потім страшна нерухомість, холод — і рятівне тепло, що тече від Марії до нього...
Артур накрив своєю долонею Маріїну:
— Ти змерзла, мала. Руки геть холодні.
— Бо вечір, — тихо сказала Марія. — В горах увечері завжди холодно.
Дощ ніколи не кінчитьсяНадворі лило як з відра, і в хаті панувала темінь. З Сергія і Віктора стікала вода на долівку.
— Та скидайте нарешті плащі і йдіть привітатися з Петром!
Дві пари очей, одні темні, другі сині, втупилися в Артура, котрий сидів під вікном на лавці й знічев’я бавився складаним ножиком.
— У вас тут справжній Ноїв ковчег, — ніби не чуючи запрошення, сказав Віктор. — Ми врятовані! Маріє, готуй каву, а ми переодягнемось.
Хлопці зникли в комірці, де цієї ночі спав Артур. Дівчина налила води в чайник, з полиці зняла банку розчинної кави, чашки...
— Тобі допомогти? — спитав Артур.
— Я сама.
Костя подався до комірки, звідки чулися перешепти і сміх.
— Маріє, ми голодні, як пси! Нам замало бутербродів. Витягай, Сергію, те, що купив. Будемо бенкетувати. Маріє, ти прекрасна, як завжди!
Віктор поцілував її в щоку й сів поруч. Артурові це не дуже сподобалося. Марія спіймала його погляд і встала.
— Сиди! — підскочив Віктор. — Ще обпечешся! Я сам зніму чайник. Треба негайно провести електрику, чуєш? А то пожежі наробите. Тільки не кажи, що тобі й так добре. Гасом смердить, темно...
— То велика морока, — обізвався Сергій, відкриваючи консерви. — Стовпів зо три треба. Але зробимо. Дощ ущухне — підем домовлятися, а коли ти з Костиком поїдеш, ми з Петром розгорнемо бурхливу діяльність. Ти надовго?
— На скільки треба! — вовком зиркнув Костик.
— Як ти витримуєш його, Петре! То кара божа, а не Костик. Отже, домовились? А тобі, Костику, писулька з видавництва прийшла. Ми з Вітькою не втримались і зазирнули. Можемо тебе привітати — йдеш на редагування. З тебе могорич за добру звістку.
Костя вхопив конверта і побіг з ним до вікна.
— Тепер нашому Кості будуть потрібні лише чорнила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потрапити в сад», після закриття браузера.