Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не може бути, — стиха мовив Хлєбников, — щоб стільки військових завжди перебувало в цій маленькій фортеційці… Їх, напевно, зібрали з усього острова…
— Мабуть, — погодився Головнін. — Побачимо, навіщо зібрали цю ватагу…
Серед майдану стояв просторий смугастий намет. Не затримуючи гостей і на хвилину надворі, чиновник провів їх у цей намет.
Головнін роздивлявся навкруги, мимохіть пригадавши бачену колись, у дешевому виданні казок, лубочну картинку з зображенням якогось войовничого каліфа. Начальник фортеці, з сонним маслянистим обличчям, важно сидів на високому стільці, тримаючи в руках металевий жезл, від якого через його плече тягся шовковий шнур. Вбраний був вельможа у дорогі шовки; на поясі в нього висіли дві золочені шаблі. Три страшні на вигляд зброєносці — один з списом, другий з рушницею, третій з золоченим шоломом, на якому виблискувала емблема сонця, — сиділи за його спиною, трохи зігнувшись, немов готувалися стрибнути…
Поруч, на стільці нижче, сидів помічник начальника, вже знаний Головніну, теж під охороною трьох зброєносців.
По боках в наметі сиділи вісім чиновників у чорних панцирах і кожен з двома шаблями. Як видно, сонний вельможа наганяв на них і повагу і страх, — вони не зводили з нього боязких поглядів.
Головнін, як звичайно, легенько вклонився; обидва начальники встали, піднісши ліву руку до лоба і немов переломившись у попереку.
Головніну запропонували невисоку лаву, але матрос Макаров поставив прихоплений з корабля складаний стілець, той самий, що капітан брав з собою, сходячи на берег острова Тана, і Головнін, відсунувши лаву, сів навпроти старшого вельможі. Мічман, штурман, перекладач і матроси посідали на лавах трохи позаду.
— Мені дуже приємно, вельмишановний капітане, — несподівано дзвінким, дівчачим голосом промовив вельможа, пильно оглядаючи Головніна, — так, так, дуже приємно побачити вас під цим наметом… Сподіваюсь, ваше здоров’я цілком добре?
«Ох, ця японська чемність!» — подумав Головнін. Він відповів, що теж радий бачити такого знатного начальника. Два-три десятки запитань були непотрібні й пусті, хоч вельможа і його почет всіляко виявляли радість, почувши, що Головніна звуть Василем Михайловичем, що шлюп називається «Диана» та що це ім’я древньоіталійської богині місяця…
Слуги принесли чай, а потім тютюн і люльки. Відсьорбуючи з фарфорової чашки несолодку зеленасту рідину, вельможа, ніби між іншим, спитав:
— Скільки ж людей у вас на кораблі? Напевно, там тісно?..
Головнін відповів, збільшивши кількість команди майже вдвоє.
— Напевно, це найбільший російський корабель? — поцікавився японець.
— О, ні! — сказав Головнін. — У нас є кораблі і вп’ятеро більші.
— Хіба в Росії багато кораблів?
Головнін усміхнувся:
— Коло берегів Камчатки, в Охотському морі, в океані, біля Російської Америки плавають десятки наших кораблів.
— Е! — вигукнув японець і оглянувся на свого помічника. Той устав і вийшов з намету.
Начальник з цікавістю розглядав географічну карту, подаровану Головніним, крутив перед очима запалювальні стекла, милувався ножами, оздобленими слоновою кісткою.
Помічник вернувся і щось шепнув вельможі. Усміхаючись, начальник потряс головою.
— Як це добре, — сказав він, — що ви прийшли до мене в гості. Коли б не оте непорозуміння з обстрілом шлюпки, ми давно вже стали б друзями! І справді, навіщо нам ворогувати? Ми можемо завжди лишатись друзями. Слово рицаря, жодна волосинка не впаде з вашої голови, бо ви мої дорогі гості…
Він підвівся, збираючись вийти з намету. Головнін теж підвівся. Японець дивився на нього усміхаючись.
— Але чого вам поспішати, капітане? Ми ще не домовилися про найголовніше.
— Коли ви збираєтесь іти, з ким, крім вас, мені домовлятись?
— Ні, я ще побуду, — чомусь розвеселившись, сказав вельможа. — Я почастую вас чудовим обідом, який тільки можна було приготувати в цих безплідних місцях…
І знов, обернувшись до помічника, він вигукнув з відтінком нетерпіння:
— Е!..
Помічник знов поспішно вийшов. Слуги внесли обід. На великих дерев’яних лакованих підносах ледве вміщалися десятки с грав: риба, соуси, зелень, якісь черепашки й коріння, якісь драглі й приправи і особливо багато п’янкого саке.
— Щось зарано вони з обідом, — обережно зауважив Хлєбников. — Чи, може, обідають у них зранку?
Мур відповів йому тоном повчаючого знавця:
— Урочистий обід можна подати коли завгодно… А по обіді, як видно, буде парад.
— Чому ви так думаєте? — спитав Головнін.
— О, я все примічаю. Помічник начальника двічі вже виходив, і, як відкидали біля входу запону, я примітив, що вони роздають шаблі… Коли ми увійшли в фортецю, не всі солдати мали зброю. Тепер роздано всім. Навіщо це? Звісно, для параду!..
Андрій Хлєбников мовив з сумнівом:
— Як знати?..
Головнін подумав, що мічман не позбавлений уяви: побачив одну шаблю і тут же вирішив: парад! Але на честь випадкових гостей парадів не влаштовують, та й до того ж японці чудово знають, що шаблями, списами та луками вони нікого не здивують.
Помічник вельможі вернувся ще більш радісний, ніж перше. Смачно закусуючи й запиваючи, Олексій переклав його запитання:
— Чи подобається високоповажному капітанові угощення? Він сам, оягода, або, по-російському, справник, наглядав за кухарями. Цією честю вшановують лише найвищих гостей…
Мур осмілів і попросив Олексія перекласти японцям його слова.
— Тепер ми бачимо, — сказав Мур, — що наші побоювання були даремні. Ви — благородні, чесні люди, нездатні на віроломство…
Притримуючи шаблі й не випускаючи з рук свого залізного жезла, старший начальник устав з стільця і, кивнувши Олексієві, сказав, шо відчуває потребу глянути на гавань.
— Я теж відчуваю таку потребу, — вигукнув Головнін. — Там, у гавані, мій корабель…
Маслянисте обличчя японця нахмурилось. Зброєносці перезирнулись. Помічник уважно розглядав колодочку подарованого ножа. Мовчання тривало довгу хвилину.
— Перекажи капітанові, — мовив начальник, звертаючись до Олексія, — що я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моряк з «Дианы»», після закриття браузера.