Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

Василенко зупинився. Що ж трапилося? Адже до часу призначеної диверсії ще ціла година. Він забіг у під’їзд, дістав кишенькового годинника, присвітив ліхтариком. Переконавшись, що но помиляється, визирнув на вулицю і прислухався. Зовсім близько застрекотіли автомати, почулися крики, прогупали важкими чобітьми поліцаї.

Ще не розуміючи, чому стався передчасний вибух, Василенко відчув страшну біду. Знову пірнув у темний під’їзд, переліз через паркан і побіг уздовж нього. Аж коли вибрався за місто, зупинився. Захекався. Серце стукало так, що аж у скронях віддавалося. Озирнувся на постріли, що долинали з міста, й попрямував далі.

Десь опівночі Степан Іванович дібрався додому. Але його напевне шукатимуть, тож йому не можна затримуватись тут, щоб не наражати на небезпеку сім’ю. Розповів дружині, що міг розповісти, домовилися, що він сховається у тернових кущах, де мав насиджене місце — восени минулого року переховувався там.

Василенко спав у заростях по-горобиному, прокидався раз у раз, нашорошувався, і знову поринав у забуття.

Неспокійно було і в Заліссі. Опівдні сюди прибули з Приморська два поліцаї, два німецьких автоматники і лейтенант Пауль Затлінг.

Дружина Василенка Марина Михайлівна, побачивши у вікно, що прямують до її хати непрошені гості, злякалася. Що їй говорити? Як поводити себе? «Тільки не плакати перед ворогом: сльозами милості не вимолиш», — згадала напутні слова чоловіка і вирішила заспівати. У відкрите вікно полилася мелодія бадьорої пісні про Гандзю-молодицю…

— Стій! — підняв офіцер руку перед самими дверима сіней. — Що то є? Співайт?

— Так, пане лейтенанте, щось їй дуже весело, — підтвердив один з поліцаїв.

А тимчасом жінка соловейком заливалася:

У двері постукали.

— Прошу, заходьте! — крикнула Марина Михайлівна, а сама мерщій до дзеркала — схопила гребінець і роблено почала чепуритися.

— Проходьте сюди, панове, проходьте, будь ласка, до цієї кімнати, тут затишніше.

Вона старалася посміхатися приязно, показуючи на стільці.

— Данке, — вклонився офіцер. — Фрау Василенко такой весьолій, корошо пєть.

— Фрау Василенко — справжня артистка, — перекладав поліцай. — Це — добре. А де ж ваш чоловік?

— Гм, — посміхнулася гордовито. — На службі. Мій чоловік — актор у Приморську, в ансамблі «Чорномор», грає для наших дорогих визволителів, — сказала так, ніби про це повинні знати всі.

— Яволь, фрау, ми це знаємо, — зауважив лейтенант без будь-якої дипломатії, — але вчора ввечері в театрі стався трагічний випадок. І ми не маємо ніяких відомостей про пана Василенка. Він є мій друг, і я хотів би знати про його долю, хотів би, коли в цьому є потреба, допомогти йому.

— Боже мій, що ви таке говорите? — Марина Михайлівна змінилася в обличчі й, непідробно сплеснувши руками, заголосила: — Де ж він, що з ним трапилося?

Поліцаї закліпали очима, переглянулися між собою, а німець пильно стежив за поведінкою жінки. Нарешті він повірив, що вона нічогісінько не знає про той вибух і, звичайно, не може знати, що трапилося з її чоловіком. Пауль Затлінг попросив через поліцаїв, щоб фрау заспокоїлась, що все, мовляв, з’ясується, і не треба здіймати такого галасу.

Гості не затрималися довго. Вийшли з хати й сіли в машину, а жінка все голосила, наче над небіжчиком. Аж коли автомобіль покотився од хати, Марина Михайлівна, зітхнувши полегшено, вийняла з печі казанок з борщем, одрізала окраєць хліба і шматок старого, пожовклого сала, вклала все це у кошик і пішла стежкою за городи.

По дорозі взяла лопату. Вона вже не раз ходила туди копати дикий хрін. А цього разу пішла далі, в зарості тернових кущів, де нетерпляче чекав на неї чоловік.

Василенко не зводив погляду з села. З думки не йшла вчорашня подія. Кортіло якнайшвидше дізнатися про долю товаришів. Сподівався, що якусь вістку принесе дружина. Та вже далеко за полудень, а її все нема й нема. Ходить він у заростях, озирається на всі боки, неначе злодій який.

Та он, здається, щось замаячило. Але хтозна, що воно таке. Степан Іванович зайшов за високий кущ, розвів руками колючі гілочки й став придивлятися. Людська постать вимальовувалась усе чіткіше. А за кілька хвилин він уже сам попрямував назустріч Марині.

Вислухавши розповідь дружини про те, як вона приймала «гостей», Василенко сумно усміхнувся.

— Коли б Шаповал та Рябошапка знали, що ти така артистка, забрали б до «Чорномора».

— Досить того, що ти там побував, — зауважила дружина. — Прирік себе на мандрівне життя. Тобі ж, Степку, не можна тепер показуватися ні в Заліссі, ні в Приморську.

— Так, Марисю, небезпечно: і тут, і там можна на гачок потрапити.

— Що ж таки з тими хлопцями — Шаповалом та Рябошапкою? Невже загинули? — журливо спитала дружина.

— А офіцер нічого не говорив? — питанням на питання зауважив Степан Іванович.

— Нічого. Я заголосила одразу, як тільки почула, що стряслася біда, і вже не питала — боялася.

— Та, мабуть, загинули. Від такого вибуху ніхто не міг врятуватися. Так по-дурному все склалося, — бідкався Степан Іванович, — втратив будь-які зв’язки з товаришами… Не знаю тепер, куди мені подітись, де й кого шукати.

— Але ж твою адресу хлопці знають. Може, хто й навідається, — заспокоювала Марина чоловіка.

— Якщо хто залишився живим, то якось, може, дасть про себе знати. А поки що, мила, доведеться сидіти отак.

Вони попрощалися. Умовилися, що вона не приходитиме до нього ні завтра, ні позавтра. Він сам