Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перевівши погляд на стіл Войтович, Іван Олексійович подумав: «Тут сам дідько ногу зламає…» Плани гірничих робіт, газети, загальні зошити, в'язальні спиці. Сама вона, обіпершись ліктями на все те, писала комусь листа.
Сусід Войтович — геофізик Гончаренко з пінцетом і паяльником колупався в панелі із оргскла, що займала третину його столу. На тій панелі виблискували амперметр, газовий датчик, термометр, а крізь скло проглядалися кольорові дроти і маленький центробіжний насос. Панель мала показний вигляд. Навіть інститутське начальство, коли відвідувало лабораторію, хоч на мить, а затримувалося біля Гончаренкового столу. На запитання геофізик відповідав коротко:
— Датчик.
Коли така відповідь не вдовольняла, пояснював:
— Для газового каротажа.
— А-а… — казали у відповідь.
Сідаючи за свій стіл, Іван Олексійович подумаав, що цьому суденцеві, яке іменується «лабораторія викидів вугілля», не вистачає доброго капітана і що воно скоро, мабуть, піде на дно. Крізь шпарини у фінансовому бюджеті дзюрчить вода, а гребці, замість того, щоб хутко затикати щілини, покидали весла і б'ють байдики… Іван Олек-сійович раптом відчув на собі чотири пари знаків запитання. Вони немов комахи повзали в нього по спині, по ріденькому сивіючому волоссі. «І ніхто ж не запитає. Яка делікатність!» Не повертаючи голови і дивлячись поперед себе у вікно. він озвався:
— З нового року нашу лабораторію перетворять на групу, у складі якої залишаться троє науковців, включаючи керівника, і двоє техніків.
Тепер Іван Олексійович відчував у себе на потилиці більше знаків оклику ніж знаків запитання. Припинилося навіть шурхотіння пера Войтович.
— …Декому з вас запропонують місця в інших лабораторіях, а комусь доведеться підшукувати роботу десь інде.
— А що, міністерство вирішило закрити нашу тематику? — В голосі Лебедя була цікавість — не більше.
— Ні, тематику, навпаки, розгортають, і даватимуть грошей стільки, скільки потрібно.
— Чому ж тоді нас закривають? — знову озвався Лебідь.
— Бо ми вже стільки років тягнемо з міністерства гроші, а за те розплачуємося нікому непотрібними звітами. — В голосі Івана Олексійовича вчувалася прикрість, та ще відчуженість, ніби до того, про що йдеться, він не причетний. — Знайшлася людина, яка не полінувалася всі їх перечитати і вицідити з них воду. Одні обкладинки — ось що зосталося!
— І який же вихід? — запитала Войтовнч.
— Вихід? — Чередниченко вперше обернувся до того, хто запитував. Відзначив у каштанових очах Войтович переляк. — Хм… Вихід один: зацікавити якесь виробниче об'єднання та укласти з ними угоду. Але для цього потрібно мати свіжу ідею. А де її візьмеш? Хто з нас спроможеться на таку ідею? — По черзі окинув поглядом усі четверо облич. При цьому кожен опускав очі. — Отож-бо, — підсумував він.
— А що коли пошукати зв'язок між міцністю. вугілля та раптовими викидами? — В голосі Войтович вчувалася розгубленість.
— Не смішіть… — Лебідь вибрався з-за столу і став походжати між вікном і дверима. Сіре лице і кущик волосся на тімені робили його схожим з довготелесим китайським бонзою. Для більшої подібності не вистачало кількох волосин на бороді…— Причина тут не так у таємниці явища, як у тому, хто береться її розгадувати… Ми ж усі однакові. І проблему бачимо під тим самим кутом зору. А щоб вийти з цього тупика, слід стати на голову і подивитися знизу догори… Хто на таке спроможеться? Він обвів усіх короткозорим поглядом, сказав: — Ніхто. Як не парадоксально, а саме знання нам того не дозволяють. Вони, як баласт, що змушує іграшку «ванька-встанька» стояти весь час вертикально. Знання і сума наукових переконань.
— Ну, а якщо хтось із нас усе ж спроможеться зробити стійку на руках? — озвався Гончаренко, відкладаючи паяльник.
— І тоді буде зроблено півділа, — сказав Лебідь. — Інша половина полягатиме в тому, щоб переконати всіх інших теж стати на голову. А це важко. Ой, як важко!
2
У читальному залі відвідувачів було негусто. Цікавилися здебільшого журналами зі стенду «Нові надходження». В поглядах декого з них, що ловив на собі Паливода, вгадувався подив. Мовляв, кому це ще припекло в серпні обкладатися книжками? Тим часом чималий стос монографій і періодики, з якими порадив ознайомитись Іван Олексійович, танув. Ярослав уже почав подумки аналізувати прочитане, і скоро дійшов висновку, що головною думкою переважної більшості публікацій було намагання підтвердити, а в кращому випадку — розвинути єдину існуючу теорію викидів вугілля.
Паливода ловився на тому, що він, як казав його батько, «взувся в чужі черевики». Геологічна періодика дратувала. Те, що хімік показав би однією формулою, геолог описував на кількох сторінках. Часом він шкодував, що пішов з хіміко-технологічного інституту. Власне, шкодувати він міг не тому що пішов, а тому, що створив довкола себе обстановку, через яку мусив був піти. Він міг би й лишитись, але тоді його законсервували б на посаді асистента (попри ступінь кандидата наук) довіку. Паливода виступав проти дріб'язкової опіки студентів, а в своїх групах створював умови розкутості і демократизму. Сту-денти його любили.
…Наступного дня Паливода почав гортати той самий стос літератури в зворотному напрямку. І до першого враження додалося ще й таке: багато хто з дослідників наводив дані, що суперечили газодинамічній теорії. Ув'язуючи ті дані з теорією, якій вони суперечили, автори виявляли при тому чудеса логіки. Ярослав бачив за тими повідомленнями розумних людей, свідомих сумнівності догмату, але зрощених на тому догматі і отже позбавлених мужності визнати його сумнівність.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригода на п'ятому горизонті», після закриття браузера.