Читати книгу - "Там, де південь..."

розбудив глухий удар об металеву рейку, і ми прокинулися, слухаючи, як він піднімається до найвищих частот, а потім умирає, затихнувши над тихими водами. Наш будиночок стоїть на сваях, біля самого берега, у воді, й упродовж цього дня, цієї ночі, чорнильної й ніжної, нас будять тільки чайки. Тут закінчується лиман, починається справжнє море, і жовте південне місто пропадає в сталевій імлі, розімлілій спеці, з суєтою, з криками, з людьми, що повільно намагаються виборсатися, як мухи з окропу. Ми їхали цілу ніч, тікаючи від холоду, що упав жорсткими лезами на дахи міста; ми проплелися через степ, до цього закутка, мокрі від роси, пахнули полином, вітром і коханням. Ось вона провернулася уві сні, потерлася щокою об моє плече, перевернулася на живіт, виставивши красивий зад і туге, точене стегно. Чорна, блискуча, як антрацит, шапка волосся лежала на подушці, зеленій із рожевими квіточками. Я встаю першим, хоч знаю, що вона прокинулася раніше й зараз чіпляється за сон, як за щось рятівне. А ще я знаю, що це удар об метал, котрий досі висить у повітрі, забиваючи плач чайок, стосується нас. Мені невідомо, як, але я знаю, що його не позбутися. Я встаю і йду до вікна: дощаний настил входить у саму лагуну. Вода в лагуні бірюзова, чиста, і я думаю про велетенську рибу, яка причаїлася десь на дні, ховаючись хитро від спеки, а ці єї ночі — від холоду. Я подивився у вікно, але спочатку нічого не побачив: море лежало рівно, ледь дихало, чайки банально висіли над водою: дзьобали бички, піднімалися й висіли білими ганчірками. Я подався на кухоньку. Розпалив газ, поставив чайник. Балон із пропан-бутаном був невеликим, і ним уже не користувалися з тієї зими. Тому я довго морочився з краном, доки розпалив роздовбану плиту. Я сів на табуретку й закурив, дивлячись на лампи: хімічні колби зі свічками, підвішені попід стелю. Колись тут Халява виварював мак, макарив коноплю, а тому райський спокій був досить-таки ілюзорним.

І нічого дивуватися: цей протяжний металевий звук, наче об рейку, противагу на льодоколі під настилом. Було зрозуміло. — вдарилося щось велике й м'яке. Це могло стосуватися нас, могло не стосуватися, але сидячи на табуретці, геть позбувшись запаху її запашного тіла, тугого, оливкового, налитого кров'ю і життям тіла, з широкими стегнами, тонкою талією, грушовидними грудьми й сосками як виноградини, я з приреченістю думав про халепи, з котрих вискакував і вскакував майже тобі неприродним способом. Зачекавши, коли чайник закипить, я дістав літрову пляшку вина, густого, вистояного, і надпив кілька ковтків. Потім я пошукав чогось тяжкого. Знайшов заржавілий розвідний ключ. Тихо, щоб не будити її, я вийшов надвір. Повітря було тепле. За ніч холод відступив, і спека стояла рівно, як у склянці з парним молоком. Я пройшов схил, щоб подивитися збоку, пасучи поглядом свою тінь, яка обридливо повзла за мною разом зі страхом. Нарешті я побачив доктора, двох незнайомих і полковника на камені. Полковник курив, підперши спиною дверцята «копійки». У дверцята щось грюкало. Коли я придивився, то розгледів дівоче обличчя, гарне, перекошене від люті, яке буває тільки в дівчат у такому віці: хоче бути скрізь і бачити все. Двоє тягнули доктора, а він опирався, тому весь час бився головою об металеву противагу. Так що доктор виконував ще й роль кирзи. Нарешті той, що клаповухий, кинув із ним вовтузитися й пішов до будиночка. Я спересердя сплюнув. Пішов услід за ним, але клаповухий не дійшов будинку, а зупинився, взяв шматок дроту, швидко повернувся. Дорогою він сказав: «Жрать хочеться, аж кишки позлипалися…». Двоє надавили доктора, а той скавчав, кусався, просився. Нарешті вони прикрутили до його шиї велетенський маховик із електромотора для водяної помпи. Доку здорово перетиснуло шию. Він висолопив язика, ворушив вилізлими очима — на тобі, зовсім по-рачому. Ухопили за ноги й поволокли до кінця настилу. Доктор шубовснув із глухим криком. Глибина там порядна. В тому році я навіть у аквалангу з маскою не діставав дна.

— Треба, шеф, зайти нам і перевірити, хто в хібарі, — сказав товстун.

— Нема часу. Нам ще в Ялти й на Аляуди. Вперед, сучі потрохи, — сказав полковник і відпустив дверцята «копійки». Але він продовжував сидіти. І на його обличчі — непереборна відраза, пустота ночі, й думка про те, що людину можна багато чим спокусити, навіть тими ж таки наркотиками, — але для чого його доньку обливати кислотою? Питання недоумкувато відбилося на його черепі. Здавалося, ми двоє тільки й відчували трагічність випадку, а решта добивала плітку до її сакрального закінчення. Полковник все вирішив давно, і здавалося, що повертатися він не збирається. З авто просунулася довга нога в білій панчосі. Коричнева сукня заголилася, і швидко біля полковника сіла дівчина — довгонога, з красивим ліпленим лицем. Полковник не повернув голови до неї, але поклав на її кругле коліно руку, й плечі у нього затремтіли — дрібно, повільно, і за секунду він сховав свою голомозу голову на грудях дівчини. Двоє стояли на дощаному настилі, дивилися недоумкувато на воду й мовчали. Чайки видавалися білим ганчір'ям, бо не пищали… Один нарешті розговорився. Говорив він швидко, випльовуючи слова, як люди, що тисячу разів чули про вбивство, а зараз життя викинуло карти, навіть не мічені, не краплені, ось так він говорив, намагаючись перекричати вітер:

— І хто, блядь, міг би подумати! Подивись, тьху, блядь! Я цьому гнилому конячу дозу скополаміну загнав, а йому, блядь, хоч хни… Ух ти, поршньова, прямо грудак рве, ти поглянь… — Він тримався за груди, рвав сорочку, а клаповухий розминав і розминав сигарету, доки не висипався у воду весь тютюн.

Так в короткому інтервалі часу ми повернулися в місто. І більше ми ніколи не бачилися: ані моя полукровка, ані двоє невідомих, ані полковник, ані його школярка. Мені не було сумно. Виходило так, наче ти стоїш біля велетенського отвору, біля труби, куди втягує твоє минуле життя, всього тебе, і ти бачиш прийдешнє, як якесь прокляття, обіцяючи, що нічого не відбудеться, нічого такого з тобою не може трапитися. А воно саме трапилося з тобою, приносячи тихий шелест надії й ще чогось… Несподівано для себе, дорогою, на прокуреній драпом попутці, — тут курили траву від сторожа і до вчителя, — я почав думати про Ірину: вперто, без надії, з відчаєм, страхом, а китаянка спала безтурботно на