Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

Альбертина знає лише з чуток. І коли я впевнювався в цьому останньому здогаді, то дивувався, що вона чула про неї, — так далеко ця особа перебувала поза колом «можливих» Альбертининих знайомих. Проте новочасна Гоморра — це крутиголовка, складена з часточок бозна-яких. Так, раз у Рівбелі, на великому обіді десятеро його учасниць випадково виявилися моїми знайомими — принаймні я знав їх з імен; публіка була вкрай різношерста, а проте чудово порозумілася між собою; такого одностайного, хоч і геть-то мішаного обіду я ще зроду не бачив.

Але вернімося до зустрінутих дівчат; на літню даму чи на старигана Альбертина ніколи не дивилася так безживно, так стримано, як на цей молодняк; вона ніби його не бачила. Ошуканим чоловікам не треба нічого знати — вони й так усе знають. Але для сцени ревнощів треба мати на руках досьє, та ще й досьє задокументоване. Зрештою, якщо, з одного боку, заздрощі допомагають нам відкрити в коханки нахил до брехні, то, з другого, — стокрот посилюють цей нахил, якщо жінка відкриє, що ми ревниві. Тепер вона не просто собі бреше, а бреше як шовком шиє — чи то з жалю до нас, чи то зі страху, чи то через те, що інстинктивно ховається тим глибше, чим завзятіше ми допитуємося. Звісно, бувають зв’язки, коли попервах легковажна жінка постає в очах закоханого чоловіка цнотливою. Але найчастіше любовний зв’язок поділяється на два діаметрально протилежні періоди. У перший жінка майже вільно, хіба лиш дещо злагоджуючи, говорить про те, яка вона гульлива, яке веселе веде життя, про все те, що згодом, запінившись, відкидатиме в розмові з тим самим чоловіком, як тільки відчує в ньому ревнивця і допитувача. Чоловік побивається за тим колишнім часом перших звірянь, хоча спогади йому допікають. Якби жінка звірялася так і досі, вона сама відкрила б йому таємницю всіх своїх гріхів, за якою він щодня вганяє дурно. А яким би це було доказом щирости, довіри, приязни! Якщо вона не годна жити, не зраджуючи його, то хай уже зраджує бодай по-приятельському, розповідаючи йому про свої втіхи, ділячися ними. І чоловік шкодує за тим життям, яке, здавалося, обіцяв початок їхнього кохання, а наступні події унеможливили, обертаючи їхній роман у щось нестерпно тяжке, здатне поставити їх на межу розриву, здатне зробити його або неминучим, або неможливим.

Іноді письмо, де я розшифровував Альбертинину брехню, письмо аж ніяк не ідеографічне, треба було просто читати навспак. Скажімо, того вечора вона недбало підкинула мені повідомлення — тим, щоб воно лишалося непоміченим: «Може, завтра я зайду до Вердюренів, але це ще вилами по воді писано: щоб мала велику охоту до того, то ні». Дитяча анаграма визнання: «Завтра я піду до Вердюренів, піду неодмінно, бо мені на цьому дуже залежить». Це позірне вагання означало тверду волю й мало на меті, даючи мені знати про візиту, зменшити її вагу. В Альбертининому тоні завше бринів сумнів, коли йшлося про невідкличні постанови. Мій рішенець був не менш твердий: зробити все, щоб візита до Вердюренів не відбулася. Заздрощі зчаста не що інше, як потреба вдаватися до тиранії у справах кохання. Мені дісталося, мабуть, від батька це нагле деспотичне бажання погрожувати найдорожчим мені істотам з наміром показати оманливість їхніх рожевих надій; дізнавшись, що Альбертина без мого відома, нишком придумала розвагу, яку б я з дорогою душею для неї полегшив і зробив приємнішою, якби вона мені з усім звірилася, я заявив недбалим тоном, умисне, аби пригнітити її, про свою постанову завтра вирядитися кудись із нею.

Я заходився пропонувати Альбертині інші цілі для прогулянки, які унеможливлювали візиту до Вердюренів; я робив це вдавано байдуже, аби приховати свою знервованість. Але вона відчула її нюхом. Ця знервованість наражалася в Альбертині на електричну силу супротивної волі, яка різко її відкидала; я бачив, як з очей її прискають іскри. Зрештою, чи треба було відгадувати те, що в цю мить виражали її зіниці? Як я міг так довго не помічати, що Альбертинині очі належать до тих, які (навіть у пересічної істоти) немовби стулені з багатьох кавалків, бо цим жінкам так хочеться, — приховуючи заразом своє хотіння, — побувати скрізь. Очі, завжди облудно нерухомі й байдужі, але динамічні, обладнані лічильником, аби знати скільки ще метрів чи кілометрів до місця таких пожаданих сходин; очі не стільки усміхнені на думку про звабні милощі, скільки притьмарені смутком і нехіттю від побоювання, як би щось не перешкодило цій зустрічі. Не встигнеш такі істоти пригорнути, як вони вже тікають. Щоб збагнути, які почуття вони будять у нас і яких не будять інші, навіть найгарніші, треба брати в рахубу, що вони не якісь там недвижні, а повсякчас у русі, тож слід ще додати до їхньої особи знак, що передає у фізиці швидкість.

Якщо ви розладнаєте їхній денний розклад, вони вам відкриють розвагу, з якою досі перед вами крилися. «Мені так хотілося бути на підвечірку в когось, кого я дуже люблю!» Отож, якщо через півроку ви, нарешті, познайомитеся з названою особою, то дізнаєтеся, що ваша приятелька, якій ви спаскудили всю обідню і яка вскочила в лабети, наплела вам, бажаючи вас іспекатися, про підвечірок, який нібито проводила з цією своєю улюбленицею удвох щодня о тій порі, коли ви її не бачили, — дізнаєтесь, що названа особа ніколи не вітала її в себе, що вони ніколи разом не чаювали і що дівчина хвалилась їй, ніби її держать на припоні, і держить її не хто, як ви. Тож-бо особа, в якої вона нібито, як призналася сама, бувала на підвечірку, до якої благала вас відпустити на чаювання, та особа мусила правити їй за ширму, насправді то була не вона, то була якась інша особа, насправді тут крилося щось іще! Щось іще, але що? Інша особа, але хто?

Овва! Ці мозаїчні очі, сумні й винозорі, задивлені в далечінь, може, допомогли б виміряти відстань, але показати напрямок не покажуть. Тут поле можливостей безкрає, і якщо випадково постане перед нами гола реальність, то настільки переходитиме всі можливості, що ми, приголомшені, впадемо навзнаки, гримнувшись головою об раптово вирослий мур. Констатація руху та втечі навіть не обов’язкова, досить, що ми дійшли висновку про них. Вона обіцяла написати нам листа, ми спокійні, ми вже розлюбили. Лист не надійшов, скринька порожня, «що ж діється?» — знову відроджуються неспокій та