Читати книгу - "Інтерв’ю з колоритним дідом"

Відчуваю, дорогий шефе, що вам нетерпеливиться дізнатися про безпосередні, прямі контакти НЛО з людьми. У США тарілчани затягали землян до своїх апаратів принаймні сто разів (зробимо поправку на рекламу, паблісіті, інфляцію та інші американські штучки).

У нас таке сталося двічі. І в обох випадках у Києві (прошу звернути чільну увагу на цей факт, адже ми з вами кияни!).

Перший випадок: молодший науковий співробітник X сів відпочити у Пушкінському парку Києва об 11-й годині вечора, а прийшов до тями об 11-й годині ранку біля пам’ятника геніальному поетові в Москві. Запам’яталися йому ревище, якийсь ілюмінатор і видиво подвійного Місяця. Наука виявилася безсилою і списала інцидент на злий жарт пілотів нічного рейсу Київ — Москва.

Другий випадок: двох вантажників У та Z станції «Київ-товарний» востаннє бачили на залізничній колії 31 грудня. А виявили їх уже в новому році, 6 січня, на невеликій сибірській станції вкупі з великою таріллю, що мала сліди студенистої маси і вензель ресторану «Київ-пасажирський». На жаль, і тут відбулися хіхоньками та хахоньками, точнісінько як у нашій конторі.

Для вас, інтелігентної людини і керівника демократичного стилю, природно, вже відкрилася суть прикрого інциденту, що стався з вашою підлеглою.

Так! Я була викрадена НЛО в неділю на Водопарку, пробула в тарілці під гіпнозом п’ять діб (згадайте одіссею вантажників!) і з’явилася на роботу в розпатланому вигляді лише в п’ятницю.

Сподіваюся, дорогий шефе, що тепер ми разом від душі порегочемо з міщанських натяків деяких наших пуританок і донжуанів з приводу мого кримського загару та облупленого носа. Справді, у нас другий тиждень періщать дощі, але в світлі НЛО з їхніми гіперпросторовими швидкостями моя смага може бути канарською, багамською і навіть австралійською.

Лишилося спростувати останню інсинуацію, що виповзла з чорної душі цієї жаби-відпускниці Пенелопської. Вона твердить, що бачила мене в середу на ялтинському пляжі з вусатим хлопцем. За науковими даними, тарілчани бувають трьох типів: до метра зросту, рахітичного вигляду; до трьох метрів, як центрові у баскетболі; і, нарешті, так звані гуманоїди, які нічим не різняться від мужчин у соку. Отже, або ця сліпиндя Пенелопська стала жертвою оптичного обману, або побачила в Ялті гуманоїда. Та скоріш за все вона розповсюджує плітки з ревнощів, бо її чоловічок-недомірок— глибоко між нами! — вщипнув мене на новорічному балу.

Прошу моє пояснення, дорогий шефе, вважати виправданням за ті нещасні чотири дні, коли я фізично не перебувала у конторі з волі незрозумілого розуму. Дозволяю передати цей документ КОЗІ (комісії з орбітальних зондів інопланетян). Хоч я нічого не пам’ятаю, але мені було добре, що свідчить про слабкість тарілчан до красивих жінок. І якщо НЛО колись підуть на контакт із земною цивілізацією, то тільки завдяки нам — амазонкам сучасності, позбавленим будь-яких забобонів!»

Лейтенант із завмиранням серця переступив поріг знаменитого кабінету.

— Товаришу кандидат кібернетичних наук, член секції мариністів, віце-президент клубу поліглотів, почесний

доцент педінституту, заслужений діяч філателії, майстер спорту міжнародного класу, полковник...

— Вільно, юначе, називайте мене просто «Орел-один»,— перебив рапорт чоловік із сивими скронями, втомленими очима і хворим серцем, який сидів за скромним столом поміж телеекранами, ЕОМ, магнітофонами, телетайпами і мікрофонами.

— ...лейтенант Марко Наївний прибув для проходження практики!

— Ага... Вам двадцять років, ви першорозрядник з боксу, стрільби, легкої атлетики, плавання і дзю-до, любите морозиво і симфоджаз, у вільний час пишете ліричні вірші, не одружені...

— Звідки ви знаєте?! — вихопилось у лейтенанта.

— Досвід, досвід, мій юний друже,— посміхнувся «Орел-один».— А втім, я прочитав ваші анкетні дані. То що будемо робити?

— Хотілося б знешкодити шпигуна...

— Ах молодість, молодість,— приязно засміявся полковник.— Кипить, поспішає! Ну, добре, добре, спробую щось для вас зробити. Сідайте.

«Орел-один» натиснув якусь кнопку, і відразу засвітився телеекран.

— Ви бачите шматок чорноморського узбережжя,— інформував полковник Марка.— За п’ять хвилин з лагідних хвиль має вилізти імпортний виродок із засекреченими очима.

Лейтенант миттю схопився на ноги:

— Товаришу «Орел-один», треба негайно летіти туди!

— Навіщо, юначе? Поки випишете відрядження, поки дістанете квиток, шпигун замете свої сліди...— І полковник нахилився до мікрофону.

— Хто на трубці? — пожартував він.

— Капітан Кучерявий! — почулось у динаміку.

— Послухайте, капітане, за дві хвилини під Скелею

інфарктів з’явиться шпигун. То ви його не чіпайте, хай просувається в глиб території.

— Єсть!

Марко першим помітив на екрані шпигуна.

— Доповідаю! Агент прибув. Одягнений у водолазний костюм типу «болонья-схід», що розрахований на десять годин автономного плавання.

Полковник підсилив контрастність:

— Слідкуємо далі. Переодягається у полотняний костюм закарпатської фабрики «Стан твій смерековий». Гроші й ампули ховає за пазуху, автомат —у рукав.

— Марка зброї «бульдог-морган», калібр 9 міліметрів,— доповів Наївний.

— Браво, юначе! Чудово засвоїли теорію.

Лейтенант зашарівся.

— Переключаємося на іншу камеру. Шпигун має поспішати до найближчої автобусної станції.

Телеекран знову показав агента, який кушпелив алеєю курортного парку. Зненацька назустріч йому кинувся кущ самшиту.

— Непередбачена ситуація, це дружинник,— пояснив полковник.

Тим часом над правицею шпигуна здійнявся димок. Кущ упав.

— Ай-ай-ай-ай! — закричав Марко.

— Спокійно, лейтенанте, без істерики! Продовжуємо переслідування. Включаю автобусну станцію.

Камера знову упіймала агента. Він взяв квиток, купив для маскування чвертку горілки і подався до кафе-павільйону.

— Замовив гуляш і мінеральну воду! — доповів гострозорий Марко.

— Так, дивіться, лейтенанте, шпигун зробив першу помилку — розбавив горілку мінеральною водою. У нас ніхто цього не робить. Як діятиме він після обіду, лейтенанте?

— Піде в туалет?

— Логічно. Та ви забули, юначе, що маете справу з підступним ворогом. Вбиральня упирається в глуху стіну, жодного секретного об’єкту звідти не сфотографуєш. Бачите, шпигун влився в групу екскурсантів, клацає запальничкою, мабуть, фотографує медичний пляж.

Полковник знову схопив мікрофон.

— «Чиж-п’ятнадцять»! Говорить «Орел-один»! Передаю контроль над об’єктом «Суб’єкт». Сідайте з ним до автобуса, супроводжуйте до обласного центру.

— Вас зрозумів! — почулося з люстри.

«Орел-один» вимкнув апаратуру.

— Шпигун прибуде до міста Ікс за три години. Згуляємо поки в доміно, лейтенанте?

...— Офіцерський козел! — вдарив Марко кістяшкою по столу.— Закриваю гру.

— Що ж, а тепер закриємо підступну гру шпигуна,— сказав полковник і включив телеекран.

Шпигун якраз сідав у таксі на автовокзалі міста Ікс.

— Куди подасться агент, юначе? — спитав «Орел-один».

— До резидента?

— Правильно! А