Читати книгу - "Степовий найда"

— Не впізнав? — запитав Флін.

— Не впізнав, аж поки ви не заговорили, — відповів Кларенс.

— Тим краще, — серйозно промовив його друг і пришпорив коня.

Ідучи вулицями міста, Кларенс, який звик уже до бородатого обличчя свого друга, відчував неясний страх. Обриси рота і підборіддя, які хлопцеві добре було видно в профіль, були грізні, суворі й трохи похмурі. Ці риси здавалися Кларенсові знайомими, з ними була пов'язана якась сумна історія, вони йому когось нагадували, але кого саме — хлопець зараз не міг сказати.

А втім, задумливі очі дивилися ласкаво. І якби Кларенс більше звик до цього нового обличчя, він, певно, полюбив би його. Але це був перший і останній день, коли хлопець бачив його, бо надвечір того ж таки дня, після шаленої скачки по курних дорогах, вони прибули на місце.

На фоні темної зелені старезних груш і фігових дерев чітко вимальовувався обнесений низьким муром будинок, вкритий червоною черепицею.

Посередині великого квадратного двору верхівці спішилися. Флін звернувся по-іспанськи до одного з пеонів, що проходив по двору, і їх одразу ж провели в обшальований дубовими панелями коридор, а звідти — в довгу, низьку кімнату, що була, як здалося Кларенсові, вся переповнена книгами і гравюрами. Тут Флін наказав Кларенсові чекати, поки він розшукає господаря, і поквапливо вийшов. Та хлопець і не помітив його відсутності. Він забув навіть про мету їх подорожі, захопившись небаченим досі багатством, а палка дитяча уява вже малювала картини майбутнього, яке відкривалося перед ним.

Те, що він побачив, осліпило і зачарувало його. Ніколи ще в своєму житті він не бачив такої кількості книг, не догадувався про існування таких чудесних картин. А втім, якийсь невиразний спогад ворухнувся в його душі. Можливо, він бачив колись щось подібне уві сні… Він став на стілець, і, мов зачарований, втупився очима у гравюру, що зображала морський бій.

Голос Фліна повернув його до дійсності, його супутник увійшов до кімнати в супроводі літньої людини, що нагадувала іноземця, — оце, певно, і був кузен Кларенса. Хлопець трохи розгублено стояв перед чоловіком, якого він не міг пригадати, бо ніколи його не бачив. Так ось він який, його кузен. Він не міг помітити ані найменших ознак схожості між собою і своїм кузеном. Кларенс уже приготувався відповідати на запитання про батька, родину і навіть вирішив доповнити розповідь якими-небудь невинними деталями, які б зробили її повнішою і більш переконливою. Але, підвівши очі на свого родича, Кларенс з подивом помітив, що його немолодий уже кузен почував себе так само збентеженим, як і він.

На допомогу їм прийшов Флін.

— Ви, звичайно, не пам'ятаєте один одного, і кожен з вас небагато знає про родинні справи, — сказав він похмуро, — але оскільки ім'я твого кузена, — звернувся він до Кларенса, — тепер дон Хуан Робінсон, про Джексона Бранта треба забути. Я знаю твого кузена краще, ніж ти. Ви швидко звикнете один до одного. Постарайтесь, у всякому разі, — додав він суворо.

Він обернувся і хотів вийти разом з кузеном, який все ще почував себе ніяково і явно зрадів цьому, але тут Кларенс глянув на свого родича і несміливо промовив:

— Можна мені подивитися книги?

Кузен глянув на нього, вперше зацікавившись хлопцем.

— А-а, так ти вже читаєш? Любиш книжки?

— Люблю, — і, певно, тому, що кузен продовжував мовчки дивитися на нього, Кларенс додав — У мене руки чисті, але я їх можу ще раз помити, якщо хочете.

— Можеш розглядати книжки, — промовив, усміхаючись, дон Хуан, — це книги старі, тому краще помити руки потім.

Швидко обернувшись до Фліна, він сказав з полегкістю:

— Я знаю, з чого починати, — я вчитиму його іспанської мови.

Вони вийшли разом, а Кларенс нетерпляче кинувся до книжкових полиць.

Справді, це були старовинні книги в чудових оправах, деякі з них — навіть дуже старовинні і поточені шашелем. Частина книг була написана іноземними мовами, багато з них ілюстровані малюнками і гравюрами. Одна була, очевидно, хронікою боїв і облог з малюнками, що зображали воїнів, пронизаних стрілами, з відтятими руками і ногами, гори трупів, жертв гарматної канонади.

Лише тупіт кінських копит і голос Фліна, що долинули знадвору, відірвали Кларенса від книг. Він підбіг до вікна і, на превелике своє здивування, побачив, що Флін, сидячи на коні, прощається з господарем.

В першу мить Кларенса охопив розпач. Флін, його єдиний друг! Флін, єдина людина, якій він довірився своїм дитячим серцем! Флін, його герой, від'їжджає, не сказавши ні слова на прощання! Правда, він взявся лише доставити Кларенса до опікуна, але обійтися з ним так жорстоко — залишити його самого, не підбадьоривши хоч словом, не вселивши в серце надії!

Коли б це був хтось інший, Кларенс, можливо, просто замкнувся б у собі і мовчки переживав би цю образу.

Але ж тут ішлося про Фліна, і те ж саме почуття, яке на початку їхнього знайомства штовхнуло Кларенса на одвертість, опанувало його і тепер.

Книжка випала в нього з рук, він вибіг в коридор, а звідти на подвір'я. Флін уже виїжджав з-під арки воріт.

Розпачливий крик хлопчика зупинив вершника. Він натягнув поводи, обернувся. Нетерпіння відбилося на його обличчі. Кларенс відчув себе ніяково. До того ж з коридора, почувши його крик, показався кузен, а один з пеонів, що проходив біля воріт, послужливо взяв коня за уздечку.