Читати книгу - "Долина Чотирьох Хрестів"

— А з чого це видно?

— Ідол залишився незакінченим. А цей ідол мав величезну владу над коссами, і вони обов’язково повернулись би докінчити роботу, якби… якби могли повернутись…

— Не щастило коссам, — задумливо промовив Берьозкін. — Страшенно не щастило…

— Мабуть, не те слово, — заперечив я. — Справа не у щасті. Уяви собі маленький народ, озброєний лише кам’яними сокирами, костяними стрілами й списами; над ним, мов прокляття, тяжить влада ідола, якому вони сліпо поклонялись і на честь якого споруджували храми й статуї… На це витрачалася колосальна кількість духовних і фізичних сил, косси служили мертвим і більше нічого не вміли… У них навіть не лишилося енергії для успішної боротьби за існування… І племена, вільні від традиції, що гнітить душу й розум, нападали на коссів і витісняли все далі й далі на північ… Навіть на острові Врангеля їх не залишили в спокої… Останніми днями я багато думав про це і тепер певен: той самий фатум переслідував і прирік на загибель тихоокеанське плем’я, яке витісувало на острові Пасхи гігантські кам’яні статуї. Влада мертвих — що може бути страшнішим для народу? Жителі Пасхи теж витрачали всі свої творчі сили на безглузду роботу і теж втікали все далі й далі під натиском інших племен, поки не загубилися десь у просторах Тихого океану… Мені не хочеться говорити про це Дягілєву — він так ревниво ставиться до свого відкриття! — але плем’я коссів — жалюгідне плем’я рабів. Духовних рабів. І підземні храми, і триметрові ідоли, — це не свідчення сили цього народу, а свідчення його безсилля…

Дягілєв з помічником вилізли з підземного храму змучені, але дуже задоволені.

— Надзвичайно багатий матеріал! — радів Дягілєв. — Просто на рідкість! І головне — ми тепер знаємо, якими були косси. Пригадую, професор Сумгін, засновник мерзлотознавства, мріяв створити у вічній мерзлоті музей, де б нетлінними збереглися для нащадків сучасні тварини, рослини і навіть люди… І ось — музей не музей, але вічна мерзлота зберегла нам трьох коссів. Чудово!

— Малесенькі вони були, — сказав помічник. — А ви їх велетнями уявляли!

— Що значить, малесенькі? — образився Дягілєв. — Зате он яких гігантів витісували!

Я запропонував Дягілєву переглянути вже наявні в «пам’яті» хроноскопа кадри. Археолог був захоплений цими картинами.

Наступного дня ми оглянули коссів при сонячному світлі. Вони, безумовно, належали до монголоїдної раси, отже, справді прийшли на північ з півдня. Широкі, вилицюваті обличчя коссів не змінилися за кілька століть, вони були абсолютно спокійні, жодна гримаса жаху не спотворила їх. Косси зустріли смерть покірно, без страху.

Тіло покійника ми вирішили піддати хроноскопії. Нас цікавили обставини загибелі косса, і Берьозкін саме так сформулював завдання хроноскопу.

Всім стало моторошно, коли на екрані з’явився «живий» покійник. Він стукав кам’яною сокирою по могутній фігурі ідола, і поряд з ним вгадувалися й інші косси, які працювали в храмі. Потім повторилася вже відома нам історія: косси заметушилися і кинулися втікати. Але один з них загаявся. Коли він метнувся вслід за товаришами, шлях йому перегородила лавина землі й каміння. Косс відскочив назад і заметався в темряві. Ми напружено вдивлялися в екран, де тепер ледве виднілася статуя ідола і чоловік. Він, очевидно, боявся ідола і не насмілювався наблизитись до нього. Потім несподівано чоловік заспокоївся, відійшов у найдальший куток і сів там навпочіпки, притисши коліна до грудей… Екран погас, проте ми вже знали, що в такому ж положенні застала смерть і цього косса, і двох інших…

— Що ж завадило їм вибігти? — запитав сумний Дягілєв.

— Земля, скинута зверху іншими коссами, — сухо сказав я.

— Не може бути!

— Але ж це так. Пам’ятаєте, в зовнішній стіні не вистачає однієї плити? Отвір — це вхід. А вище на схилі зсипали вийнятий з підземелля ґрунт. Очевидно, косси збиралися засипати ним зовнішню стіну. Та коли на них несподівано напало якесь плем’я, шамани коссів, рятуючи ідола, завалили вхід, не думаючи про долю робітників, залишених у храмі. Хто встиг — вискочив, а хто не встиг — той назавжди залишився замурованим…

— На жаль, дуже правдоподібно, — зітхнув Дягілєв. — Нещасні… Але я не вірю, що все плем’я загинуло в цьому бою…

— Може, й не загинуло, проте острів залишило напевне.

— А куди вони могли піти? З материка їх уже вигнали, а на півночі — океан, суцільна крига…

Ніхто з нас не міг відповісти на це запитання.

і останній, в якому розповідається про нові знахідки археологів біля мису Шмідта і згадується про дивну поведінку лебедів на північ від острова Врангеля.

Наступного дня з мису Шмідта надійшла повідомлення, що розшуки археологів увінчалися успіхом: землянки коссів знайдено. Ми негайно навантажили у вертоліт свої знахідки і ще раз перелетіли через протоку, яка відділяє острів від материка.

Відкриття на острові Врангеля викликали такий інтерес, що нас просто не випускали з вертольота, поки