Читати книгу - "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

Але він не Тиціан.. Він Люсьєн Фрейд, онук великого Зіґмунда.. Ось він малює вже королеву: вона позує перед ним на дзиґлику, у короні.. важкі діаманти обтягнули вуха.. Мабуть, у нього таки, в майстерні.. І трохи їй ніяково.. як і будь-де поза Букінгемським палацом.. У позеленілій раковині скрапує вода.. нестерпно тхне з підземної клоаки.. холодно, непідметена підлога.. Люсьєн, десь її одноліток — стоїть проти неї десь за метр — за своїм мольбертом: на ньому мініатюрний підрамник з полотном — у висоту, може, на півтори долоні: навіть напудрені кучері не вміщаються.. Мало не впритул, Люсьєн пильно вглядається воронячим поглядом у свою жертву.. Мало не клює її дзьобом.. Ніяке мерехтіння самоцвітів на короні не спокушує його геть стертого, облізлого пензля: ним він ще вчора розмашисто фарбував землисте тіло самітньої домогосподарки у себе на канапі по той бік Темзи.. Ніяких діямантів!.. Ще кілька ударів пензля — і маєш: ціпкий погляд трохи вибалушених каламутних очей.. ніс картоплиною.. грубо відкопилена нижня губа.. під бородою, де мало бути кілька разків молочних перлів — якась темна.. надто глуха тінь.. як провалля.. великі вуха.. Пане Люсьєн.. Я мала честь зустрітися з вашим дідом десь восени тридцять восьмого року.. я тоді попрохала його розтлумачити мій один страшний сон.. Тоді в Альпах зірвалася велика лавина.. Ви знаєте, що манило вашого діда — найбільше в житті?.. Ні.. не жінки.. Відлуння альпійських лавин.. ось що манило його усе вперед.. сюди.. на край землі.. де всі ми вже такі, як і він тоді: вигнанці..

Доглядачі в музеях часом мають імпозантні лівреї.. У наш час хіба не відроджується традиція?.. Служники найвищого рангу.. Вродливі з себе, поставні.. мають приємний голос.. вміють поступитись.. усміхнутись — о, їм ціни нема.. Далекі родичі царедворців, придворних поетів.. Якось у Саванні — там, де Саванна впадає в океан.. о прекрасна Саванна, де вечорами негритянки ходять попідручку, а негри сидять на ґанках, залитих місячним сяйвом.. Якось ми з Джімовою мамою, Дочкою Американської Революції — вибралися до океанаріуму.. І чого там не було.. і риби океанічні, і гади, і черепахи.. Усе там хлипає, плодиться у величезних акваріумах, вмурованих у стіни.. А довкола — вічнозелені дуби густими шатрами.. і з їхніх крон звисає зеленими бородами аж до землі іспанський мох.. і ти прогортаєш їх і ходиш наче морським дном.. і ось, вже виходячи з прохолодного музею — в останньому залі завмер: жінка в елегантній уніформі.. в портупеї з кобурою.. припала щокою до акваріума.. заплющила очі і щось нашіптує.. сама до себе.. Усміхається.. Уся вона і щокою, і плечем, і всім тілом — прихилилась до шкла і завмерла.. Більше нікого там не було.. Вона мене не бачила як увійшов.. А з тамтого боку до щоки підпливла і зависла акула.. прихилившись до неї за шклом.. Її темнаве тіло вигнулося.. обвило плечі жінки в зелено-блакитній уніформі.. єдино, що та зняла свій берет — і злегка розсіяла біляві короткі кучері по шклі.. Удвох.. Наодинці присягаються.. на все життя..

Цього літа, якось блукаючи понад Турянкою — перейшов її вбрід — на теплім намитім піску бачу кілька напівпрозорих пластин.. Може, на півдолоні, не більші.. І зблискують — але не кремінь.. Бо натиснеш — і в пальцях розпадеться.. І не слюда.. відтінку якоїсь рожевуватої глини, але прозорої.. У її товщі проглядались темні плямки і прожилки, наче капіляри.. Сама пластина завтовшки, як мізинець.. Якийсь земляний клей, застиглий хрящ.. Але ж воно дзвеніло в руці, коли торкався — може, не так мелодійно, як кришталь.. А по краях — нерівні зубці, як у кремінного відщепу.. Я наче тримав у руці живий, щойно народжений камінь.. Якимось дивом вивільнений з-під гніту тугих пластів часу.. Ось вони — над річкою, в її крутому березі: темніший, темний, світліший час — пісок, глина, коріння, далі темний ліс аж до неба.. Живий камінь ще слизький.. ще не обріс твердою шкірою.. Але вже дзвенить!.. Піднесеш проти сонця — воно світиться, темне, драглисте, і бордовий згусток усередині.. наче зародок.. Не тямлячись від хвилювання, я знов забрів у мілку прохолодну воду, притискаючи до грудей пригорщу пластин.. це ж десь тут народжується нікому не знаний гірський кряж.. десь тут.. Ще гнучкий, потаємний.. Хіба ж не явилися мені ці живі згустки, можна не вірити очам — але я ж тримаю їх на грудях.. І під ногами — приглядаюся.. у бистрій течії бачу цілу жилу.. Це Підгір’я, давній високий хребет видніється аж десь за Свічою, у Гошеві — там, де монастир.. а цей наймолодший — отут переді мною..

Маленьке, але справжнє щастя.. ніхто більше не знає.. Я аж розгубився: стою у воді, довкола хвилями горби, на урвищах цупкі брили темного глоду, далі темні ліси, і так аж до Свічі.. а за нею перший хребет, за ним вищий, ще вищий.. єдине мені невідомо: куди вони йдуть.. до мене назустріч — чи віддаляються, зникають?.. Я знаю, вони рухаються.. он як хмари.. Чи гриби.. Бистрі і недосяжні.. А буває, чути грім десь у темній гущавині: то вмирають старі гриби.. і луна йде.. Наче обвалюються давні гори.. Вони йдуть лише поволі.. Але куди?.. Чи ця тиша надходить — чи вона відступає?.. І де я — на порозі, чи вже за порогом.. Але перед чиїм невидимим порогом?. Але ж я притискаю до грудей щойно народжений камінь.. У мене є своя шкіра, хоч увесь подряпаний, облізли плечі.. а він без шкіри — слизький, голий.. Але торкнися нігтем — чути звук.. Слабенький.. Але це вже дзвін.. Глухий, з глибини.. Так торкається глибинна риба іншої риби, на знак самотньої пристрасті у темних водах..

У Торонто — як ми з Кетлін переходили залами приватної галереї — двері прочинилися у внутрішній двір.. Там був невеликий сад.. Я побачив там майстра.. Молоденький інуїт.. Мені здалось — він якось нерішуче приступив до роботи над гігантським китовим хребцем.. Китова кістка