Читати книгу - "Вітіко"

справляли велике церковне свято. Отже, туди мав прийти герцог Генріх зі своєю дружиною Ґертрудою і малим сином, що теж звався Генріх. Я пішов туди. Герцог не приїхав. Там були пфальцграф Оттон, архієпископ Зальцбурзький Конрад, єпископ Пассауський Реґімберт, пани з Pope, Мозебаху, Порену, Мейсаги, Гаґенау і багато інших.

— А тепер цей добрий герцог, мабуть, дуже озлоблений, як і багато зарозумілих панів, — зауважив червоний вершник. — Таж він ні про що інше й не думав, як про ласку, яку б він зробив Німецькій імперії: погодився з вибором, якби його обрали королем! А тепер на німецькому престолі сидить шваб Конрад і каже, що великий герцог мав би коритися. А великий герцог не хоче коритися, і тому вони схоплять один одного за бороди. Саксонія вже йому не дістанеться, а Баварію той шваб дасть своєму єдиноутробному братові молодому маркграфу Австрійському Леопольду, який буде добрим союзником тільки тоді, коли хто-небудь домагатиметься його підтримки.

— У Баварії кажуть, що герцог не піддасться, і ще меншою мірою — Вельф, — вкинув Вітіко.

— Отак спалахне іскра, — мовив червоний вершник, — і пошириться вогонь. Наш великий князь будує тим часом замки на марках своїх земель і дбає, щоб усі можновладці мали людей, потрібних для роботи, й чекає свого часу.

— Він, мабуть, слушно чинить, — підтвердив Вітіко.

— Так, можливо, ти, шкіряний, здогадуєшся, — погодився червоний вершник. — Три місяці тому він поїхав до нового короля Конрада в Бамберґ і домігся, що його молодому синові Владиславу, якого він торік зробив князем Оломоуцьким, дали як лен богемську корогву, а два місяці тому він скликав панів Богемії на з’їзд у Садскій і там усі, і високі, й низькі, визнали молодого Владислава і підтримали його як наступника. Отже, ти, ясновидцю, бачиш, що в нас усі справи впорядковані та утверджені, тож нам, нашому гуртові вершників, не було б ніякої користі, якби ми теж, як ти кажеш, прагнули порядкувати в цьому краї. Ми могли б тільки вбивати оленів і вихваляти гарні очі дівчат, якби тут де-небудь були справді гарні очі; щонайбільше, до чого ми можемо бути придатні, — надати допомогу в тому, що задумали високі та низькі пани.

— Але навіть тоді, коли все добре впорядковане, а на престолі сидить князь, що править справедливо й по праву, — заперечив Вітіко, — це аж ніяк не заважає комусь іншому думати, ніби він може стати князем, і планувати, що він зробив би, якби престол належав йому.

— Тоді ми маємо мільйон князів, — скрикнув червоний вершник, — і всі вони думають, яка їм буде радість і насолода, коли князівський престол опиниться в їхніх руках! Але я тобі вже казав: кожен із нас і ми всі, увесь наш гурт, маємо перед собою щось вище, і саме воно цікавить нас: царство радості, яке охоплює увесь світ і супроти якого князівський престол — ослінчик, що про нього ніхто й не думає. Чи ти, може, хотів би стати ще одним Кроком, якщо ті, хто походить від нього через його доньку Лібушу та її чоловіка Пржемисла, погодяться з цим, і хотів би правити в мудрості й заснувати рід, що, неозорий, триватиме після тебе аж до кінця світу?

— Я про це не думав, — заперечив Вітіко, — та якби внаслідок війни чи якогось лиха всі, хто походить від Пржемисла, вимерли і Богемія та Моравія захотіли мене згідно з правом зробити своїм князем, я став би, якби думав, що зможу, князем і хотів би правити чесно і справедливо.

— Що ж, нащадки старого Пржемисла можуть опинитися в небезпеці, — мовив червоний вершник, — наш князь Собеслав і далі товаришує з уже зблідлим імператором Лотаром, давав йому людей для його імператорських подорожей, відвідував його, а одного разу з п’ятьма тисячами людей і з великою пишнотою та численними подарунками їздив на день народження імператора в Мерсебурґ. Він дружитиме і з королем Конрадом, що дав його синочку ленне володіння, а якщо між королем Конрадом і гордим герцогом Генріхом у Саксонії чи десь-інде спалахне війна, князь Собеслав зі своїми людьми поїде допомагати королю, і в такому разі війна може тривати дуже довго.

— А ти теж був у Садскій? — запитав Вітіко.

— Я там не був, і всі, хто тут їде, не були там, — відповів червоний вершник, — туди їздили тільки досвідчені, а також ті, хто хотів із якихось причин.

Трохи згодом червоний вершник озвався знову:

— А тепер я трохи розкрию тобі наші наміри. Я і всі, хто зі мною, їдемо на схід, глянь на оту рівнину просто перед нами, туди, де росте деревце, там шлях відходить убік до краю, який називають Моравією, а оскільки ти нам із власної волі повідомив, що ти їдеш на північ, тож ми, напевне, й розстанемося там.

— Так воно й буде, — погодився Вітіко.

— А коли ти знову десь натрапиш на нас, — запрошував червоний вершник, — то під’їдь до нас і будь нашим товаришем.

— Але він має зректися свого звичаю, — крикнув ззаду Велислав, — їхати ступою!

— Подорожуючи, я їду тільки ступою, — відповів йому Вітіко, — а в інші часи можу й по-іншому.

— А ми навіть у подорожах не їздимо ступою, — сказав Велислав.

— Тоді ви маєте коней для переміни, — зауважив Вітіко.

— Шкіряний