Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Батько віддавати не хотів, Пес йому шию зламав! — загомоніли бандити, які водночас і боялися Пса, і захоплювалися його силою та божевіллям.
У Пса була своя історія. Куделін забрав його з бродячого цирку, який пробирався до Одеси та натрапив десь під Єлисаветградом на Вовчу дивізію. «Вовчики» зґвалтували акробаток, перестріляли карликів, засмажили слона, а Пса, який у цирку піднімав гирі, привели Куделіну.
— Що за одоробло? — спитав отаман у власника цирку, який, побитий, валявся поруч. Власник вже беззубим ротом заплямкав і розповів, що купив хлопчика у селі на березі річки Івотки, де ще водилися жабоїди, легендарні богатирі, які колись винищили жаб-людожерів, що існували в тих краях. Жабоїди мали напрочуд слабкі розумові здібності, але були дуже витривалими і міцними. Ось Пес у три роки, коли власник цирку побачив його, вже міг убити собаку каменем, у п’ятирічному віці розгинав підкови, а в десять років піднімав коня. Хто був батьком Пса, невідомо, бо жабоїди були настільки примітивні, що не створювали сімей, а жили, наче тварини, у блуді. Мати ж Пса померла від грипу, який з-поміж інших хвороб вражав жабоїдів найбільше. Хлопчика підібрали селяни, які не знали, що з ним робити, диким та їдомим. Радо віддали його до цирку, де він почав виступати спочатку в номері «Феноменально сильна дитина-богатир», де рвав своїми невеличкими ручками колоди карт, розгинав підкови, закручував у вузол кочерги. Коли підріс, то перейшов у номер «Найсильніша людина у світі», в якому піднімав і крутив на дровеняці з десяток відвідувачів, жонглював гирями та тягнув переповнені трамвайні вагони. Останнім набутком Пса в цирку був номер «Залізний кулак», коли він вбивав голіруч биків, а також «Один проти всіх», в якому Пес легко перетягував канат із кількома десятками відвідувачів.
Отаман вислухав власника і вбив його. Потім їв печеню зі слонячого хобота. Кидав шматки Псу, який ловив їх на льоту і жадібно ковтав, навіть не жуючи. Наказав посадити Пса на ланцюг і не давати харчів. Годував тільки сам і жорстоко карав, якщо Пес сам знаходив десь їжу. Так Пес став собакою отамана Куделіна, ладною виконати будь-який його наказ.
Ось тепер він тримав непритомну дівчину на руках і дивився відданими очима на отамана, чекаючи наказу.
— Сюди її! — закричав Куделін і вказав на свого коня. Пес поклав дівчину поперек сідла, вона опритомніла, застогнала.
— Та тихіше ти! Тихіше, — сказав Куделін і посміхнувся, кинув Псу шматок хліба. Той вловив їжу ротом, своїми пишними губами, ковтнув не жуючи і радісно заверещав. Дивізія попрямувала далі, а отаман мацав дівці то сідниці, то груди, посміхався з її переляканого скиглення. Бандити дивилися на ватажка і крутили головами. Ох і душогуб! Сам чорт у людському вигляді!
Між тим загін червоних поспішав до Шпилівки.
— Так, Жникін. Візьми десять чоловік і їдь на хутір до того Загорулька. Захопи бабу, з якою він жив, може, діти є, їх теж бери, — наказав комісар Ліберман.
— Так товариш Єрофеєв заборонив те робити, — нагадав матрос.
— Товариш Єрофеєв занадто делікатний. Інколи забуває, що революція — це не інститут шляхетних дівиць. Нам не головне як, нам головне — перемогти. Візьмеш її, і до мене!
— Слухаюсь, товаришу комісаре! — радісно погодився Жникін, який теж вважав, що комполку якийсь занадто м’якотілий, тоді як революція вимагає залізної волі та безжальних рішень. І не чикатися, а рубати з плеча. Бо он того ж самого Загорулька комполку особисто вмовляв служити в Червоній армії, хоча б міг просто наказати оточити та вбити. Вмовляв, коли пристрелити треба було. Тепер би не бігали за тим Четом.
Жникін відбув з десятком бійців. Як і личить матросу, досі погано їздив верхи, не любив цього, волів ходити пішки. Але ж був наказ їхати, то поїхав, трясло його на коні, наче оклунок з дертю, що викликало посмішки у бійців, які всі селянські хлопці і ще з дитинства навчені були їздити верхи.
Загін Лібермана рухався далі на Шпилівку лісовою дорогою, тією, по якій їхали і Чет з Мірою. За годину побачили галявину, а на ній ще куріла спалена хата людожерів.
— Попіл гарячий! Вночі спалили! — доповіли бійці.
— Диви, хтось нас випереджає. Може, знайомі наші? — посміхнувся Ліберман.
Вже за галявиною помітили сліди коней.
— Троє коней! — крикнули бійці.
— Троє? Дивно. Чи вже знайшли собі товариша? А може, одного коня під вантаж узяли? — уголос розмірковував Ліберман. — Ну, нехай, вперед! Треба їх наздогнати!
Нагнав коня, загін рушив за ним. Копита коней били по піску, інколи чіплялися за коріння дерев, що виперлося на дорогу.
Чет, Міра та Дубківський вже мчали полем. Всі озброєні, Міра була у чоловічому одязі, ще і кашкет на голову приторочила. Стала схожа на якогось міського босяка.
— Ну що, скоро вже Шпилівка? — спитала у Дубківського.
— Зараз згадаю, — сотник закрив очі, рухав губами.
— Що ти робиш? — здивовано подивився на нього Чет, який думав, що коли відстань треба з’ясувати, то, навпаки, дивитися треба, а не очі закривати.
— Мапу уявляю, — пояснив Дубківський, очей не відкрив. — Так, ми приблизно ось тут, — тицяв кудись у повітря пальцем. — Ну тоді ще версти три-чотири до Шпилівки.
— А будинок фон Шпілів далеко? — поцікавилася Міра.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одного разу на Дикому Сході», після закриття браузера.