Читати книгу - "220 маршрутів"

— Як курча?! — запропонувала Меланія, і обоє вибухнули веселим нестримним сміхом.

Чи було в тому щось смішне? Для стороннього спостерігача абсолютно нічого. Але вони розкрили іскру почуттів, що давно вже тліли — почуттів, яким не довіряли і які ще боялися назвати. Це неправда, що безіменних речей не існує! Вони існують і живуть не менш реально ніж ті, що мають безліч імен. Потрібно лише знайти очі, які відкриває той самий код. Коли їх побачиш, одразу стає зрозуміло, що слова можуть лише зашкодити.

— Добре! Тоді я теж не поїду до центру! — промовив хтось Міколаєвим голосом. І не встиг він отямитися, як той хтось додав: «Я проведу тебе додому після уроків, згода?»

— А та справа? — здивувалася Меланія.

— Справа? Яка справа? Ота?! М-м-м... іншим разом.

Він міг би швидко з’їздити до центру й повернутися, дівчата того дня закінчували на годину пізніше. Він би швидко перевірив, чи Макар отримав повідомлення, і вскочив би до першого підходящого автобуса. Однак він цього не зробив. Боявся ризикувати. Якийсь корок дорогою, якась поламана машина — і та найсолодша обіцянка, яку він міг вичитати з кинутих крадькома поглядів Меланії, зійшла нанівець.

Це була дуже довга година, але Міколай терпляче чекав і не дивився на годинник частіше, ніж щохвилини, доки прогулювався біля воріт, сидів на мурі, заходив до школи і з неї виходив, аж ним зацікавився охоронець. Та навіть найдовший урок триває лише сорок п’ять хвилин. Перш ніж пролунав дзвоник, Малий уже зайняв зручний спостережний пункт навпроти головного входу, за припаркованим на протилежному боці вулиці автомобілем. Дівчата дуже довго не з’являлися. Нарешті він побачив Меланію. Вона була з Беатою, Каською, Евою й тією безіменною. Перед воротами група розділилася: Беата й Меланія звернули ліворуч, до зупинки, решта — праворуч, до будинків.

Міколай не дуже уявляв, як учинити, аж тут Меланія зупинилась, щось сказала Беаті й повернулася до школи. Тут він уже не вагався. Покинув свій пост, став біля воріт і чекав. Вона з’явилася через пару хвилин і побачивши його, усміхнулася.

«Вона така маленька!», — з ніжністю подумав хлопець.

Меланія поглянула ліворуч, а він простежив за її поглядом. Однак пішла вона праворуч, не так, як завжди. «Я так і знав!» — тріумфував Малий, втішений, що давно розкрив її таємницю. Щоправда поки що не знав, яку.

Вони повільно йшли вуличками між будинками, балакали й сміялися з усього. Саська Кемпа знову пахла шоколадом. Кажуть, почуття найсильніше прив’язуються до запахів. До запахів і до музики. Жоден із них про це ще не знав. Вони відчували, що відбувається щось важливе. Щось суперважливе. Але навіть не припускали, що кондитерська фабрика «Ведель» саме дарує їм найкращі спогади про перше кохання.

Йому здавалося, що вони йдуть до Гоцлава. Трохи манівцями, та все ж туди. Йому кортіло вгадати, у чому тут справа. Він уважно дивився, куди Меланія його веде. Хоч це було дуже близько від їхнього дому, він зовсім не знав цих місць. А вона наче дражнилася: кружляла між будинками, більшими й меншими, і наче не думала про напрямок. Вони розповідали одне одному смішні пригоди з дитинства й початкової школи, згадували однокласників і вчителів, жартували, говорячи про братів і сестер. Меланія заздрила, що в Малого є старший брат, він заздрив їй через молодшого — адже його набагато простіше підмовити на будь-що, був би батончик.

— Ти не знаєш, про що говориш! — вона сміялася до сліз.

— Та це ти не знаєш!

Було якось так... так невимовно добре, що він навіть розповів їй про установку, якої в нього не було. І на якій він попри це безперервно грає: коли почує знайому пісню по радіо, коли їде в автобусі, коли спить, їсть і виносить сміття.

— Ти станеш ударником? — запитала вона дуже серйозно.

— Так, — відповів він. — Я вже вирішив.

І тут він зрозумів, що вони йдуть на ділянки! Він не одразу показав це. Сподівався до останнього. Аж до самісінького сухого рівчака, через який тоді перестрибував. Цього разу вони наблизилися до нього зовсім з іншого боку. Коли його перейшли, Міколай утратив надію. Через кілька хвилин вони були на ділянках, і невдовзі Меланія вже відчиняла хвіртку до трояндового садка.

Він був злий. Розчарований і злий. Вона знову його надурила! Чому?! Навіщо вони сюди прийшли?! Якусь мить він іще намагався вірити, що це лише черговий етап прогулянки районом, та коли дівчина відкрила двері до будиночка і, глибоко зітхнувши, кинула рюкзак на підлогу, роздратування взяло гору. Він почувався обманутим.

— Вип’єш чаю? — спитала Меланія.

— Чого ми сюди прийшли?!

— Тобто? — вона не розуміла й з усмішкою — щоправда, наче збентеженою — чекала на пояснення.

— Я мав провести тебе додому. Ти забула? — у його інтонаціях зазвучала вимогливість.

— Не забула.

— Ну, то що ми тут робимо?!

Меланія зчепила долоні й подивилася вгору.

— Ти не розумієш?

— Чого?!

— Я думала, що принаймні тобі... що хоч тобі не доведеться нічого пояснювати!

— А що мені пояснювати?! Ти розігруєш переді мною якусь принцесу із зачарованого саду! Проходиш крізь якусь діру в огорожі й раптом кудись зникаєш. Нічого про себе не розповідаєш. У мене немає ані твого мобільного, ані ніку в комунікаторі, ані мейла — та навіть нещасного домашнього номера! Хто ти така? Героїня з «Гаррі Поттера»?! Нащо увесь цей маскарад?! Я думав, ми подобаємось одне одному. Не хочеш нічого казати — добре,