Читати книгу - "Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька"

переповненими вояками німецько-польського (це 1,6 млн німецьких та 1 млн польських вояків) та радянсько-польського фронтів (трохи менше 250 тис. червоних головорізів), переповнених підрозділами польової жандармерії (з німецького боку), підрозділами НКВС (у т. ч. прикордонними) – з радянського?

Жоден з них того не пояснив.

Я також не можу. Вибачайте.

ОУН та внутрішньо-українські контексти

Історія не знає винятків із установлених нею правил. Як не прикро це визнавати, це стосується і нас, українців. Якщо це так, то автор має беззаперечне право на такі – цілком суб'єктивні висновки.

Висновки автора

Станом на середину 30-х років XX ст. Організація українських націоналістів – попри існуючі в сучасній суспільній свідомості міфи, – це політична структура, яка існувала, головним чином, поза межами території сучасної України. Крім того, слід взяти до уваги таке:

– функціонувати на території сучасної України, окупованої на той час СРСР, вона не могла за визначенням;

– на території сучасних західних областей України нам сьогодні відомо про діяльність Крайової екзекутиви, яка розповсюджувалась хіба на територію Східної Галичини, а в одному випадку, випадку убивства Б. Перацького, мала місце у Варшаві;

– у другій половині 1934 р. ця КЕ, яку очолював С. Бандера, своє фізичне існування припинила;

– українське населення Польської Республіки в політичному сенсі мало всі можливості (і користувалося ними), аби в політичному сенсі сублімуватися в легально діючих політичних структурах, у т. ч. національних українських, наприклад в Українському національно-демократичному об'єднанні;

– у структурі українського населення Східної Галичини в означений період часу абсолютну перевагу мав сільський елемент;

– мешканці сіл в усіх країнах та в усі часи є мізерним мобілізаційним ресурсом для політичних партій та організацій;

– українське політичне середовище часів Другої Речі Посполитої – це поодинокі представники міських мешканців, переважно більшості – адвокати та журналісти, а також українського студентства Львівського університету та Львівської політехніки;

– завжди, всюди і повсякчас діяльність кожної підпільної/революційної організації перебуває під пильним наглядом спеціальних служб країни перебування;

– Організація українських націоналістів ніколи не була і не могла бути винятком із цього правила;

– ОУН перебувала під постійним наглядом спеціальних служб тих країн, в яких існували її Крайові екзекутиви та функціонував її Провід, а саме: Австрії, Італії, Німеччини, Польщі, Словаччини, Чехії.

Останнє – аж ніяк не умоглядний висновок автора. Це – буденна реальність українського націоналістичного руху. Загляньмо за її лаштунки – настільки, наскільки це взагалі можливо.

«Архів Сеника»

«Восени 1933 р. та в 1934 р. » чеські компетентні органи, які проводили «перевірку» провідних членів ОУН у Празі, захопили історію Організації, отже і в нашу з вами історію вони ввійшли під назвою «Архів Сеника».

Хто такий Омелян Сеник?

Сеник, Омелян (1891–1941). Народився в м. Яворів (сучасна Львівська обл.). Ветеран Першої світової війни, в 1918–1920 рр. – старшина Української Галицької армії. Член УВО з 1921 р., у 1928–1929 рр. – її крайовий комендант. У 1929 р. – один із співзасновників ОУН один із її вищих керівників (разом із Євгеном Коновальцем, Ріхардом Ярим). У 1934 р. запідозрений у зраді ОУН, але виправданий Революційним трибуналом. Після вбивства Коновальця був фактичним керівником ОУН, головував на Другому Великому зборі ОУН. 1939 р. У червні 1941 р. призначений керівником Похідної групи ОУН, яка мала проголосити Українську державу в Києві. Убитий членами ОУН Бандери (?) в Житомирі.

Що таке «Архів Сеника»?

Це – «418 оригіналів і 2055 фотокопій різних машинописів і рукописів-списків, звітів, протоколів, рахунків, телеграм тощо організаційно першорядної вартості», які конфіскувала чеська поліція у самого Сеника та в деяких інших діячів ОУН і передала головуючому на Варшавському процесі. Це – листи, звіти, рахунки, протоколи, різноманітні організаційні документи,[77] які стали підставою для проведення масовіх арештів членів ОУН».[78] Головним підозрюваним у «здачі» документів був Я. Барановський – на суді сторона звинувачення згадувала анонімного «закордонного інформатора».

Омелян Сеник