Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Я завтра дивитимусь за господарством дядька, — сказала я, — нарізатиму траву кролям, годуватиму курей. Бабуся вже не може через ноги.

— Я хотіла б жити в селі, — позіхнула Мілада.

Ввечері у світлиці в дядька Венци вже була приємна прохолода. Я сиділа біля друкарської машинки, Анна лежала на боці на тахті й розглядала Гонзині мотоциклетні часописи. Вона запитала, чи може натягти светр Гонзи, який лежав на стільці. Тепер вона згорнулася в цьому вершково-білому светрі, який так пасував до братового світлого волосся, і перегортала сторінки мотожурналів. Ми чекали, чи принесе Оліна з маминого магазину якусь пляшку. Я приготувала бабусі вечерю, допомогла їй сходити у ванну й назад у спальню. Кроликів нагодував іще дядько, перш ніж поїхав, свіжої трави я наріжу їм уже вранці. Цар трохи нервово гавкав у загорожі, бо знав, що ми в домі й не звертаємо на нього уваги.

— Із тобою так колись було, Анно, що важливі речі ти дізнавалася ніби випадково? Що тобі їх не сказав хтось, хто мав би це зробити, а… розумієш, про що я?

Велику коробку від цукерок із різними документами я тримала в руках, зверху лежали три пожовклі конверти. Листи з середини шістдесятого року було надруковано на машинці, печатки уряду, підписи. Відділ соцзабезпечення. Рішення районного суду щодо розміру виплат на дитину.

— Я ламаю собі цим голову вже два тижні. Мама дала мені це спеціально, чи вона забула, що воно лежить у цій коробці…

— То поговори з нею про це.

— Вона про таке не говорить. А тато тим паче. Можливо, вона хотіла, щоб я дізналася хоча б так…

Я поклала листи назад у коробку до старих фотографій влтавських плотарів, дідусевого атестата з Відня, молитовника, договору купівлі будинку з часів першої республіки, маминого атестата з місцевої початкової школи та інших старих документів. Оліна все ще не приходила, Анна була мовчазною й задумливо розглядала кольорові часописи. Якийсь час я розмірковувала, чи маю їй про це розказати і як саме. Те, до чого вже довгий час готувалася, але ніколи не було зручного моменту. Усе одно, вона вже декілька місяців кидала замислені погляди на Гонзу. Вважала, що цього ніхто не помічає.

Я обернулася від машинки й сіла на стілець навспак, поклала лікті на спинку й стежила за Анною. Незабаром вона підвела на мене очі.

— Що таке?

Мені здалося, що це найкращий момент, поки ще тут не було Оліни.

— Щось трапилося?

— Анно, у цьому немає сенсу, — сказала я й дивилася на неї, у Гонзиному светрі, із Гонзовими картинками мотоциклів.

— У чому немає сенсу?

— Ти ж розумієш.

Вона ковтнула й знову дивилася на мотоцикли. Трохи зашарілася. Перегорнула ще декілька сторінок.

— Що я маю розуміти?

— Викинь Гонзу з голови.

Вона трохи здригнулася.

— Хозе — непоганий хлопець, він турбується про тебе, — я майже шепотіла.

Анна вперто дивилася на картинку, але я була переконана, що вона нічого не бачить.

— Наш Гонза жахливий, ти ж знаєш, — продовжувала я. — Він отримає своє й потім тебе покине. Він так робить із усіма.

Анна мовчала, більше не гортала сторінки, тільки втупилася на фото мотоцикла, за хлопцем у чорному комбінезоні в тандемі сиділа дівчина без шолома в облягаючих джинсах і жовтій футболці, світле волосся розпущено на плечі.

— Я знаю, що він гарний, що в нього спортивне тіло, на ці свої ямочки він уже не одну впіймав.

Вона згорнула журнал і вперто дивилася в землю.

— Ти хочеш бути ще однією зірочкою на бакові його мотоцикла?

Надворі раптом загавкав Цар.

— Вибач, але я мусила тобі це сказати, — докинула я поспіхом.

У цей момент розчинилися двері й у них постала Оліна, яка одразу ж зачинила їх за собою, сперлася спиною об ручку дверей, дістала з-під куртки дві пляшки й повернула етикетками до нас. «Празький збір».

— Цей пес гавкотить, як дурний, — Оліна заїкалася, видихаючи подорож із контрабандою з площі аж сюди.

— Треба взяти його на прогулянку ненадовго, уздовж річки, вони туди ходять із дядьком.

— Я з ним пройдусь, — Анна швидко підвелася з тахти.

— Не дурій, він із тобою не піде.

— Я вже декілька разів із ним