Читати книгу - "Витівки Йонатана Коота"

— Не барись, не зволікай — на молоко налітай! — гукав він, видаючи ярмаркового торговця. — Коли після такої мокречі нап’єтеся гарячого, то й марширувати зможете, і бойовий дух збережете, — приказував Коот, відміряючи кожному порцію молока.

Розмова надовго урвалася, запанувала майже цілковита тиша, бо хоч і незручно було пити теплий напій не сьорбаючи й не хлебчучи, проте всі старалися робити це якомога стриманіше.

Дощ не вщухав, шумів і шелестів, але клаптик неба над виходом з ями пояснішав, дедалі більше наливаючись блакиттю.

— Мода різна буває,— сказав Йонатан, першим закінчивши підобідок. — Пригадую, наша Сімнадцята окрема бриконідес…

— Через те, що яйця закрили запобіжник і паровоз злетів у повітря, — не дуже чемно перебив його Ерик, — ми не зробили ніяких запасів, а попоїсти зараз не завадило б.

Коот сягнув лапою у рюкзак, витяг три курячих яйця з тріснутою шкаралупою і поклав їх на пеньку, поставивши поряд похідну сільничку.

— Ось вони, — показав він на яйця. — Зварені супертвердо, бо під тиском. Сила вибуху кинула їх разом з трубою і колесом у лози над річкою.

Рядовий Повзик подивився на рядового Хелонідеса, рядовий Хелонідес на рядового Повзика, обидва набрали повітря в легені й хором ревнули:

— Капітане! Йонатане! Дякуємо за снідання!

З’їсти обід, який тільки для рими був названий сніданком, виявилося не так просто, і Ерик узявся до роботи. Не шкодуючи дзьоба, він порозбивав тверді яйця на половинки, потім на чвертки, а далі вже проблем не було.

— Любий командире! — мовив Хелонідес, упоравшись із своєю порцією. — Ти почав був щось розповідати про якийсь незалежний брике… брико…

— Про Сімнадцяту окрему бриконідес.

— Так, так! — підтвердив Крилатий. — А що це означає?

— Окрема бригада котячих нічних десантників, — поволі, карбуючи кожне слово, капітан розшифрував скорочення. — Я хотів би, щоб ви запам’ятали цю назву.

— Звичайно, запам’ятаємо, — пообіцяв Бікі.

— Так точно, — кивнув Ерик. — А яка мода панувала в Сімнадцятій бри-ко… ну і так далі?

— Досить безглузда: палити люльки. Твій боцман теж, певне, палив? — спитав Йонатан, повертаючись до Бікі.

— Палив. Але завжди з підвітряного боку й виходив з каюти, знаючи, що я терпіти не можу диму.

— Смердючий дим шкідливий всім. Цигарки курити — здоров’я губити! — Коот спробував скласти віршика про шкоду від куріння, водночас помітивши, що Повзик лишив недоїденим чималий шматок жовтка і знову зашився у темний куток. — Що ти там робиш?

— Нічого.

— То вилазь звідти.

— Не вилізу.

— І чого ти дмешся? Висохли, напилися. Сидимо собі, як удома, підобідуємо.

З кутка почулося чи то схлипування, чи то зітхання.

— Агов, що з тобою, мій друже?

У відповідь — тривале мовчання, потім почувся голос, який майже не схожий був на дзвінке висвистування Повзика.

— Сидимо, як у склепі… Під корінням моєї рідної домівки.

Почувши хриплуватий голос, Бікі і Йонатан згадали, як зовсім недавно вони брели під пекучим сонцем у хмарах куряви, як видерлись на вершину безлісого пагорба й Ерик сказав їм, що хоче щось розповісти. Вони перезирнулись, і Коот поклав лапу на губи, вдаючи, що гладить вуса, а Хелонідес опустив голову у воду на знак того, що розуміє і буде мовчати.

Вогонь уже згас. Йонатан видобув з рюкзака якусь невеличку річ і засунув у попіл, а потім присипав жар тонким шаром піску, очевидно, щоб довше зберегти тепло.

— Як же я можу бути веселим, коли ви жартуєте, а мені весь час перед очима ці три труби й смертельно біла хмара над ними! Я згадую дівчинку, яка збирає суниці й виспівує пісеньку про кота з люлькою, а Йонатан питає, звідки взялися суниці на пустирищі.

Капітан підняв лапу, мовляв, вибачаюсь і шкодую, що нетактовно повівся.

— Я розумію, він спитав просто так, а проте болить. Мені здавалося, що я вже про все забув. Та ось вернувся — і наринули спогади. Тут була пуща, стояв старий і густий ліс, посеред якого ріс наш дуб. Наскільки він був великий, видно з окоренка, що править нам зараз за дах. І виріс він утричі вищий, ніж та триколінчаста труба, на якій я сидів, коли зв’язували Коотів вузол.

— Завдавши п’ять віків на свій горбатий карк, дуб височить, оброслий бородою моху… — продекламував Хелонідес.

— А ти звідки знаєш?

— Від Міцкевича, з «Пана Тадеуша».

— Йому було не менше п’яти віків, — ствердив Повзик. — Наша родина жила на ньому завжди. Один із моїх прадідів літав звідси аж під Відень і викрешував дзьобом іскри на ладівниці солдатів-піхотинців, коли в когось, бува, псувався замок у рушниці. Король Ян хотів його