Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

– Не бійтеся, я свій. Де другий?!

Сергій витягнув руку з-під важкого бронежилета, показав на море:

– Десь там, хана йому, розбився. Тільки цей залишився. Один.

На обличчя бандита скрапувала слина з собачого язика, але той боявся поворухнутися, бо кожен найменший порух викликав люте гарчання. Спецпризначенець подав знак своїм, ті збігли на галявину й закували сивого в кайданки. Антон помчав до товаришів.

Охоронець повідомив, що вертоліт МНС приземлився на галявині Ай-Констант і чекає на них там. Двоє з вівчаркою рушили на пошуки загиблого, а ще двоє поставили на ноги очманілого бандита й повели під дулом автомата до вертольота. Сивий ледь плентався, мов п’яний, і щось бурмотів собі під ніс.

На галявині біля вертольота, повернувшись лицем до моря й склавши руки на грудях, стояв огрядний чоловік у тільнику й молився.

Діти ледь пересували ноги, та, побачивши чоловіка, одразу пожвавішали й з криком: «Дядько Леве!» побігли до нього.

Чоловік рвучко обернувся. Напружене обличчя розпливлося в посмішці, він розкинув руки й радо обійняв четвірку горе-

скарбошукачів.

До табору вони потрапили не одразу. Спочатку вертоліт доправив їх у Партеніт, де їх нагодували й одягли. Потім на міліцейському катері відвезли до бухти, де був пришвартований баркас контрабандистів. Група криміналістів-експертів спустилася в печеру й почала дослідження. Туди ж надійшло повідомлення, що в Сімферополі під час зустрічі з кур’єром затримали третього. Оскільки лише діти могли упізнати його й підтвердити факт розмови в печері, їм довелося затриматися у міліцейському відділку до вечора.

Розділ 8

Прощавай, «Артеку»!

Нарешті команда скарбошукачів опинилася в «Артеку». Генеральний директор звелів видати дітям новий одяг і розмістити у медичному стаціонарі. «Розбір польотів» відклали на наступний день.

Черговий лікар оглянув усіх, замастив синці, заліпив пластирем подряпини й поклав хлопців в одну палату, а Оленку в іншу.

Але щойно зачинилися двері ординаторської, Оленка вийшла зі своєї палати й навшпиньки побігла до хлопців. Ті сиділи на ліжках, по-турецьки підібгавши ноги, й щось одне одному доводили.

Сашко сидів обличчям до дверей і першим помітив Оленку. Він посунувся і поплескав рукою по ліжку, запрошуючи сідати поруч.

– Сьогодні я був на волосину від смерті, а ти своїм мужнім криком врятувала мені життя. Верещала ти знатно. Тобі не на скрипці треба грати, а в опері співати. Убивча зброя дівчат. Жоден з нас не зміг би криком вирубати ворога. У ту мить, напевне, усі птахи на Ведмідь-горі перестали нестися.

Діти розсміялися, а Антон поплескав по плечу Сергія й запитав бадьоро:

– Ну що, як тобі пригода на закінчення зміни? Нудьга не з’їдає?

Сергій невдоволено буркнув:

– Пригода нічогенька, але стільки часу й сил дурно стратили.

– Чому це дурно? – заперечила Оленка. – Ми врятували купу цінних історичних пам’яток.

– Однак нам з тих пам’яток нічого не перепало. Дурні ми, треба було хоч по кілька золотих монет приховати, коли міліція обшук у печері робила.

– Але ж їх украдено з музейної колекції.

– Чомусь ти так не казала, коли ми діаманти Міледі шукали.

– Це інакше, бо самим знайти скарб – це не обікрасти когось. Усе чесно, розумієш? А якби ми приховали частину вкраденого, то чим би тоді відрізнялися від злодіїв? Хіба якесь золото й діаманти варті почуття власної гідності?

– Напевне, правда твоя, – погодився Сашко і ліг на бік. – Немає нічого кращого, ніж чиста совість, почуття власної гідності й міцний сон, – додав він трохи іронічно й одразу ж захропів.

Антон поглянув на нього й свиснув:

– Ти диви, уже дрихне. Оце спокій. Ніби й не був кілька годин тому за крок від смерті. Відчувається досвід. У нього вдома щодня такі військові баталії з меншими гавриками, що ого-го!

Оленка уявила, як семеро Сашкових «козенят» ганяють старшого брата «вовка» подвір’ям, весело усміхнулася, вкрила Сашка простирадлом і теж пішла спати.

Наступного ранку «на килим» до начальства дітей не викликали. Натомість до них завітали дядько Лев й директор музею. Чоловіки сиділи на стільцях біля ліжок і розпитували про вчорашню пригоду.

Вислухавши плутану розповідь, яка час від часу переривалася вигуками «Ні! Це було не так! Там було інакше», старий археолог усміхнувся:

– Я ж казав вам, що на картині у гроті не просто так другий вхід було намальо­вано.

– Але навіщо користуватися таким небезпечним ходом, як підземна річка між гротом та печерою, коли поруч тунель виводить просто на берег? – запитав Антон.

– Може, це був запасний хід, про всяк випадок. А може, півтора століття тому ріка ще не вирувала під землею, і прохід не заливало водою.

Пригладивши руді вуса, озвався дядько Лев:

– А знаєте, я колись не вірив у легенди про Ведмідь-гору. Але коли стояв учора біля вертольота на тій енергетично-магічній галявині Ай-Констант, де завжди збираються чаклуни й екстрасенси, то щиро молився і просив духів Аю-Дагу врятувати вас. І як бачите, вони почули.

– А-а-а, он воно що, – промовив Сашко. – Я думав, що то Олена мене врятувала. А то все духи!

Діти розсміялися, але в цю хвилину у двері постукали й у палату зазирнув генеральний директор табору.

– Ну що, родичі гарбузові, бачу – живі й здорові, якщо регочете на всю лікарню?

Обличчя директора сяяло радістю, тож він прийшов не карати дітей, а милувати.

Цей факт тішив команду скарбошукачів чи не найбільше...

Ось і промайнули три тижні, наче три дні.

Увечері останнього дня на майданчику біля кожного табору розпалили великі багаття – традиційний ритуал перед закінченням зміни.

До ранку в небі над «Артеком» лунали пісні під гітару.

Якось непомітно ніч розсіялася над морем і з-за Ведмідь-гори визирнули перші промінці м’якого вересневого сонця, перегорнувши ще один аркуш в артеківському календарі.

Настав час прощання з дитячою казкою на березі Чорного моря.

Діти переодягалися у домашній одяг і спочатку навіть не впізнавали одне одного, адже звикли до однакової форми. За три тижні вони навчилися по-новому дивитися на всіх, розрізняти людей не за яскравим одягом, а за яскравим поглядом і щирою усмішкою.

Діти фотографувалися на згадку, обмінювалися адресами, «аськами», «мейлами», номерами мобільних телефонів, плакали і заприсягалися у вічній дружбі.

А ще бігали до Мамонтового дерева – старої двохсотлітньої секвої, що росла в парку «Гірського». Своїми по-чудернацьки вигнутими формами вона й справді скидалася на скелет вимерлої тварини. Але не це було основною причиною паломництва до старого дерева. За давньою артеківською легендою, якщо до її гілочки прив’язати стрічку й загадати бажання, воно обов’язково здійсниться.

Тому наприкінці кожної зміни дерево розквітало міріадами кольорових стрічок. З часом шматочки тканини вигорали на сонці,