Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

переповнювали протилежні враження. Врахуйте, що того дня я прокинувся у веселому настрої. Мій батько за обідом завчасно повторив мені, яким мав бути мій перший виступ у Палаті депутатів, ми довго сміялися, а сонце сяяло, як у один з найясніших днів у світі, так само мала б сміятися й Віржилія, коли я їй переповідатиму наші витівки з батьком за сніданком. Усе пішло інакше, коли в мене випало скельце в годиннику, і я зайшов до найближчої крамниці: тут з’являється переді мною моє минуле: ось воно — те, що мене розвивало й цілувало, ось воно мене запитує з обличчям, що спотворене сумом і шрамами.

Я його лишив там, швиденько заскочив у екіпаж, котрий чекав на мене на площі Сан-Франсішку-де-Паула, і наказав кучеру, щоб він їхав. Кучер стьобнув коней, і екіпаж почав мене трясти, ресори скрипіли, колеса розбризкували по сторонах багно, що з’явилося після нещодавнього дощу, а мені здавалося, що все стоїть на місці. Не вистачало хоча б легенького вітерцю, не сильного і поривчастого, а м’якесенького, котрий не зриває капелюхів з голови, не підіймає спідниць жінок або ще гірше. Що міг би зробити такий зухвалий вітер — стьобати, знесилювати і пригнічувати настрій? Та саме такий вітер я відчував у себе всередині і він дув так, щоб я відчував себе у своєрідному тунелі між минулим і сьогоденням, аби вийти на простори майбутнього.

— Жоау! — заволав я до кучера. — Наша бричка їде чи просто стоїть?

— Тпру! Ньонью, ми вже під’їхали до дверей сеньйора радника.

Розділ XLI. Галюцинація

Таки правда, що я увійшов квапливо. Віржилія була схвильована, у поганому настрої, з нахмуреним чолом. У кімнаті також сиділа її глухувата матір. Після того, як я привітався, дівчина мені сухо виказала:

— Ми чекали на вас значно раніше.

Я намагався виправдатися, як тільки міг. Говорив про те, що кінь не хотів з місця рушати, що я зустрів друга, котрий мене затримав. Раптом я замовкаю на півслові, увесь охоплений подивом... Віржилія... Хіба ця дівчина насправді Віржилія? Я став у неї вдивлятися, і враження було настільки болючим, що я відступив на крок і відвів погляд. Потому знову подивився на неї. Її обличчя вкривали віспинки, шкіра, що напередодні виглядала такою чистою, тонкою і рожевою, зараз здавалася мені жовтавою, ураженою тією ж самою недугою, що й обличчя іспанки. Очі, котрі були грайливими, здавалися тьмяними, вуста були сумними, і поводилася вона, ніби втомлена життям. Я пильно вдивлявся в неї, взяв її руку і ніжно стиснув. Я не помилявся — то були таки шрами. Здається, мені навіть не вдалося приховати своєї відрази.

Віржилія відійшла й сіла на софу. На якусь мить я опустив очі й дивився собі під ноги. Мені слід було вийти чи лишитися? Я відкинув першу ідею, бо вона мені здавалася абсурдною, і рушив до Віржилії, що сиділа мовчки. Я марно намагався знайти на її обличчі якісь сліди хвороби, не було нічого: шкіра була гладенькою і білою, як завжди.

— Ти ніколи мене не бачив? — запитала Віржилія, звернувши увагу на те, як пильно я в неї вдивлявся.

— Ти така гарна, як ніколи.

Я сів, а Віржилія мовчки постукувала нігтями пальців. Упродовж кількох секунд панувала мовчанка. Я говорив їй про дивні речі, що трапилися. Вона між тим нічого не відповідала, навіть не дивилася у мій бік. Окрім того постукування — то була статуя тиші. Лише одного разу вона підвела на мене погляд — дуже зверхньо, одночасно піднявши лівий кутик вуст, насупивши брови, так що ледь не звела їх разом. Уся ця сукупність рухів надала її обличчю водночас виразу напівкомічного й напівтрагічного.

У виразі її презирства було щось неприродне, воно полягало в манірності жестів та рухів. Десь там усередині вона страждала, і страждала сильно, — чи то була справжня печаль, чи просто роздратування, бо біль, котрий ти приховуєш, зростає удвічі, і цілком вірогідно, що Віржилія страждала удвічі сильніше, ніж вона мала б страждати. Гадаю, що то вже метафізика.

Розділ XLII. Що саме випало з поля зору Аристотеля

Ще одна річ, яка видається мені метафізикою, то це така: наприклад, ти штовхаєш кулю, вона котиться, стикається з другою кулею і передає їй поштовх, і там вже друга куля котиться, як котилася перша. Припустімо, що першу кулю звати... Марсела, а друга — Брас Кубас, а третя — то вже Віржилія. Що ж ми маємо: Марсела, отримавши поштовх з минулого, покотилася, аж доки не зіткнулася з Брасом Кубасом, котрий, піддавшись силі поштовху, почав сам котитися, аж поки не зачепив Віржилію, яка не мала нічого спільного з першою кулею. І ось так, як за простої передачі сили дотикаються крайні соціальні сили, і встановлюється така собі річ, що її можна назвати солідарністю людської відрази. Як така річ могла випасти з поля зору Аристотеля?

Розділ XLIII. Маркізою! Бо я стану маркізом

У позитивному сенсі Віржилія була чортеням, янгольским чортенятком, якщо бажаєте, проте ним вона завжди була і ось тоді...

Тоді з’являється Лобу Невес, чоловік, котрий не був стрункішим за мене, не був він і елегантнішим, не був освіченішим, ні симпатичнішим, та однак саме він — зі справжнім натиском Юлія Цезаря — відібрав у мене Віржилію, а також і моє депутатство і це все всього за кілька тижнів. Ніякої причини для роздратування не було, ніщо не передувало такому ходу подій, не було жодного насильства з боку родини. Просто одного дня Дутра сказав мені, щоб я чекав іншої нагоди, бо кандидатуру Лобу Невеса підтримали дуже впливові сили. Я відступив, що стало початком моєї поразки. Через тиждень з усмішкою на вустах Віржилія запитала у Лобу Невеса, коли той стане міністром.

— Якби на те моя воля, то вже й зараз, але ж це залежить від інших, отож через рік.

Віржилія запитала:

— Ви обіцяєте, що коли-небудь я