Читати книгу - "Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення"

Охрещені брали на себе білу лляну одежу, позаяк після обряду хрещення душа і тіло набували нового власника. Нехрещених людей вважали бранцями диявола, вони тримали зло у плоті. Натомість хрещені зрікаються світу цього й усією своєю оголеною вразливістю стають справжніми християнами, душею і тілом.

Ритуал кардинально міняв погляд на повсякденне життя, але тіло залишалося жіночим і чоловічим: єдиною поступкою цноті було те, що чоловіків і жінок хрестили окремо. Під час ритуалу хрещення в деяких традиціях учасників дійства, голих од голови до п’ят, священик змащував миром чи олією. Перед тим як зайти у воду, жінку мусила змастити дияконеса. Останні вже існували у грецькій і сирійській церквах, але не в церкві раннього західного християнства, їх не було також ані в Єгипті, ані в Палестині. Хрещення вважали вирішальним ритуалом, єпископ визначав, як і кому дозволено проводити цей обряд. Ви скажете: хай жінки хрестять жінок, аби запобігти хтивості. Однак особам жіночої статі строго забороняли тішити себе священицькими амбіціями. Тому повсюдно в Римській імперії жінок хрестили чоловіки-священики.

Деякі історії свідчать про те, що це не завжди було аж надто просто. Візантійський монах Іван Мосх у VI столітті розповідав бувальщину про ченця Конана, який відповідав за обряд хрещення в палестинському монастирі Пезукла. Чернець завжди засмучувався, коли мусив хрестити жінок, і не один раз святий Іван Хреститель приходив йому на допомогу, щоб морально підтримати у ризикованій справі. Одного дня, згідно з цією історією, Конан зустрів прекрасну персіянку, охочу прийняти обряд хрещення. Оскільки дияконес там не було, то він мусив самотужки натерти жінку олією. Чернець не міг цього зробити, тому втік із монастиря. Під час втечі перед ним нібито постав Іван Хреститель і наказав негайно повернутися. Бідолаха чимдуж тікав далі, аж допоки Іван Хреститель не зірвав з нього одежу і не перехрестив тричі інтимне місце ченця. Коли двома днями пізніше монах повернувся, то застав красуню, яка досі чекала на обряд хрещення, поставивши це собі за ціль. Конан хрестив її зараз «без жодного усвідомлення того, що перед ним – жінка». Він охрещував людей ще впродовж дванадцяти років, не відчуваючи «ніякого поруху плоті, чернець не зауважував навіть, якої статі людина, яку він хрестить»136.

Проблема зникла, та наскільки її вирішення торкнулося інших духівників, що мусили хрестити жінок по всій Римській імперії? Як можна було запобігти раптовій ерекції під час обряду, красно описаної тут як «порух плоті»? Тому фактові, що споглядання тіла красивого чоловіка може так само збуджувати священика, ніколи не приділяли належної уваги.

Тоді як у перше століття християнства надавалось істотне значення видимій наготі під час церемонії хрещення, у наступному столітті ставлення до демонстрування тіла роздягнених перед священиками та паствою помітно змінилося. «Нагота без сорому» – чудовий ідеал, однак досвід показав, що привабливість наготи ставила перед не­одруженими пасторами майже нелюдське завдання. Цнотливість і оголеність виявилися несуміжними під час зустрічі одягненого пастора і оголеного наверненого.

Окроплення з часом стало найпопулярнішою традицію в західній церкві. Втім існує ще низка церковних громад, де дотримуються вірувань і де процес хрещення відбувається шляхом занурення в море чи ріку. Щоправда, ті, хто приймає обряд, мають на собі довгу білу сорочку. Така церемонія проходить постійно, наприклад, на річці Йордан у свято Богоявлення. Охрещені зберігають цю одежу до кінця життя і заповідають, аби їх у ній поховали.

Більшість людей давним-давно зрозуміла, як благодатно впливає на їхнє тіло тепла вода. Водночас завжди існує немало тих, хто приймає ванну рідко або й не приймає взагалі через те, що підігрів води коштує занадто дорого. У китайському суспільстві купання ще від 1100 року до н.е. було релігійним ритуалом буддійських і даосистських жреців зі строгими правилами, яких дотримувалися навіть імператори. Саме вони спорудили величезні ванни для власного використання, уже за часів правління династії Сун (960–1271 рр.) існували громадські лазні в містах, де людям допомагав помитися спеціальний персонал. Навіть сьогодні, за приблизними підрахунками, з-поміж 800 мільйонів китайців у сільській місцевості лише 200 мільйонів приймають ванну один раз на місяць137. Ванни з настоянками, зробленими за давніми китайськими медичними рецептами на хризантемі, перці, імбирі та інших цілющих рослинах, сприятливо впливали на голе тіло людини. Після прийняття ванни можна було розслабитися або замовити масаж, для якого існували відповідні кімнати, окремо призначені для жінок і чоловіків.

У Японії це відбувалося по-іншому. Країну щедро обдаровано гарячими джерелами на різних островах. Можливо, це й послужило причиною того, що японці часто приймали ванну.

З усіх людських рас японці, мабуть, найвимогливіші до тілесної чистоти. Чоловіки і жінки, багаті та бідні щодня без винятку приймали гарячу ванну. Ще відносно недавно на вулицях стояли рядами, а в селах іще й досі збереглися спеціальні жолоби, в яких представники обох статей могли публічно приймати ванну, а до того ж іще й потеревенити138.

На давніх гравюрах так само бачимо лазні, розмежовані для чоловіків і жінок (мал. 24 кольор. вкладки). Японська лазня часто мала релігійне підґрунтя: послідовники релігії синто вірили, що їхній справжній творець народився в морі. Купання набуло визначального характеру не лише в синтуїзмі, а й у буддизмі, що перекочував з Китаю до Японії у шостому столітті. У дзен-монастирях лазня не лише відігравала велике значення для очищення тіла, а й слугувала місцем для медитації та просвітлення. У кожному буддійському храмі була лазня для ченців. Іще до відкриття громадських лазень при храмах існували також лазні для звичайних людей.

Деякі організатори своєрідних ванн релігійного призначення ставили собі за мету підвищення соціального добробуту: наприклад, благодійники допомагали вбогим і недужим їжею та пожертвою, заможні доброчинці жертвували гроші на лазні з теплою водою і на стегнові пов’язки. Аби досягти просвітлення, імператриця Комьо (701–760 рр.) дала обітницю, що власноручно помиє тисячу жебраків і таки втілила обіцянку в лазні Хокке-ї. Її ім’я ще й досі приклад для багатьох. Багатії володіли приватними лазнями, та від початку сімнадцятого століття почало з’являтися дедалі більше платних лазень, призначених здебільшого для представників обох статей.