Читати книгу - "Гуси-лебеді летять"

— Бо вона не по-нашому написана, — беру книгу i дивлюсь на чуже, незрозумiле письмо.

— Не по-нашому? Оце удружила тобi! — похитала головою Мар'яна. — Хто ж його з мужицькою грамотою добере, як цi книги пишуться? — Вона замислюється, а далi рiшучiе: — Ну, ти не смутнiй! Догнав не догнав, а побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу.

I от ми обоє стоїмо в просторому покої перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революцiя витурила з якогось київського iнституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав Мар'яну, пiдвiвся i довго примiряється до мене темним з насмiшкуватою вологiстю оком, зупиняє його на моїх ногах, i я починаю соромитись їх, брудних, порепаних i подряпаних стернею, починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу i торби, що пропiкає мою спину попiвськими пундиками iз справжнiм цукром.

— Так-так, хочеш дуже розумним стати? — нарештi, питається попович.

Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю:

— Хочу щось почитати.

— Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така дрiбнота, — вцюкнув мене словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв голос на Мар'яну: — Можеш, дiвко, йти до своєї роботи! Чи ти її всю переробила?

— А хто її усю переробить?.. Прощавай, Михайлику, — пiдбадьорює мене очима i високими здивованими бровами. — Панич неодмiнно дасть тобi гарну книжку.

Мар'яна, красиво погойдуючи станом, вививається з кiмнати i вже з-за напiвпрочинених дверей перекривлює поповича. Я мало не пирснув од смiху, але в цей час рiвно входить в старому пiдряснику сивогривий батюшка. З-пiд його пiдрясника видно штани, i це мене дуже дивує — чогось досi я й подумати не мiг, що попи ходять у штанях.

— Ось, тату, нi сiло нi пало, маємо собi нового читальника, прошу любити i жалувати, — каже батьковi син, i вони обоє починають смiятися.

Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись, що прийшов сюди. Сором, затятiсть i гордiсть змагаються в менi, а до очей зрадливо пiдкочуються сльози. Я нiколи не був скиглiєм, терпляче зносив i батiг, i хлудину, i запотиличники, а це так заболiло i допекло.

Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене, наче малого грiшника, потiм панич розчинив широченну шафу, i я побачив перед собою цiле багатство в потемнiлому золотi, срiблi, ремiннi й звичайних палiтурках. Аж не вiрилосй, що в однiєї людини може бути стiльки книжок; бери з них розум i радiсть i не печи когось, що й одної книги не має. Попович, щось мугикаючи, довго перебирав їх, нарештi, дiстав одну з тонших, здмухнув з неї пилюку, показав поповi. Той знизав плечима, здивувався, але нiчого не сказав.

— Ось маєш дуже вчену книгу — набирайся розуму. Прочитаєш — принесеш! Тiльки не зашмаруй її — перед читанням руки вимивай! — ткнув менi книгу попович.

Якось вичавивши кiлька слiв, я вибираюся з попiвських покоїв. На камiнних схiдцях мої ноги вiдразу оживають, а вiд серця й очей вiдлягає гiркота. Я пiдстрибую i м'ячем вилiтаю iз двору. Навздогiн лунає смiх поповича, запiзнiле валування гончакiв i старого пса...

— Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовкiв гналось, чи щось димiлось пiд ногами? — занепокоєно стрiчає мене, захеканого, на порозi мати.

Я гордо пiдiймаю вгору книжку i кажу тiльки:

— Бачили?

— Доп'яв-таки десь? Напевне, через твої походеньки нiде собаки не мали спочинку? — мати заспокоюється, поблажливо з'єднує на грудях руки i, прислухаючись до своїх думок, похитує головою.

Що їй думалось тодi, моїй сiльськiй босоногiй Ярославнi, перед людянiстю, скромнiстю i мудрiстю якої я й досi схиляю свою, вже посивiлу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б бiля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на своєму чолi, бiля свого серця спокiй i тепло її позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхнi, а в глибоких шпаринах материнських рук...

В першi роки пiсля революцiї страшнi нестатки впакували нас у стару дiдiвську клуню. Тут ми якось обладнали голодрабську хижку на двоє пiдслiпуватих вiконець. Щоб вони здавались кращими, перед ними мати посадила малину, а взимку в мiжвiконня клала кетяги горобу. Чого в цiй хижцi було багато, то це диму i цвiркунiв.

Оця бiсова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво i кiлька рокiв без угаву пиляла на своїх цвiркалках, а ночами ордою нишпорила по всiх усюдах. Вiд неї ми ховали хлiб на горищi, а люди нам раяли пiти до одного ворожбита, що умiв виводити всяку нечисть.

Нескоро батько отягнувся на стару корiвчину, яку поставив у засторонку бiля хижки. Прокидаючись уночi, я часто чув за стiною глибоке i сумне зiтхання, спочатку лякався, а потiм знову спокiйно засинав. Та недовго побула у нас корiвчина. Коли я закiнчив сiльську чотирирiчку, батько вирiшив вiддати мене в науку до глухого i скаженого шевця, який умiв не тiльки переводити ремiнь, але й знав, як переводити красу i здоров'я своєї великоокої i покiрної, як богоматiр, дружини. Швець був упевнений, що коли чоловiк жiнку не б'є, у неї утроба гниє.

Моя мати муром стала мiж мною i шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала i батьковi