Читати книгу - "Пригоди капітана Врунгеля"

— Ну, — каже мій партнер, — почнемо, мабуть! Ви вже, сподіваюсь, як джентльмен, не обманете мене в рахунку?

Він поклав свій м'ячик у ямку, розмахнувся, вдарив. Ударив і я. В нього прямо пішло, а у мене вбік. Ну й загнав я свій м'яч до чорта на роги. Кругом кущі, яри, байраки, місцевість, що й казати, мальовнича, однак сильно пересічена. Негр мій замучився, та й не дивно: палиці важкі, спека, духота. З нього піт градом ллється і, знаєте, весь його грим поплив, вакса розтала, й він уже не на негра, а на зебру став схожий: вся фізіономія жовта з чорним, смугаста. Втомився і я, признатися. І от бачу — струмок тече, а там струмки рідкість.

— Давай-но, — кажу, — ось тут відпочинемо, поговоримо. Тебе як звуть?

— Том. масса капітан.

— Дядько Том, значить. Ну, ну. Ходімо, дядьку Том, умиємось.

— Ой, ні, масса, вмиватися мені не можна: табу.

— А, — кажу, — ну, коли табу, то як хочеш. А то б умився. Поглянь-но, ти весь полиняв.

Не слід було б мені це говорити, та вже вихопилось, не вернеш. А він промовчав, тільки очима блиснув і сів, ніби палиці перекладає.

А я до струмка. Вода холодна, чиста — кришталь. Освіжаюся, пирхаю, як бегемот. Потім оглянувся, дивлюся — він підкрадається, і найважчий дрючок у руці. Я було крикнув на нього, та бачу — пізно. Він, знаєте, розмахнувся — і в мене цим дрючком. Якби влучив — і череп геть. Але я не розгубився: шубовсть у воду!

Потім виглянув, бачу, — він стоїть, зуби вищирив, очі горять, як у тигра, ось-ось кинеться…

Раптом щось зверху лясь його по зачісці! Він так і сів. Я підбігаю, шукаю рятівника — нема нікого, тільки дрючок цей лежить… Підняв я його, оглянув, бачу — замість фірменної марки на ньому тубільський святий зображений. Ну, тут я зрозумів: замість ключок для гольфа я вчора бумеранги в папуаса відібрав. А бумеранг, знаєте, яка зброя? Ним без промаху треба бити, а промахнувся — дивись пильно, а то повернеться і якраз отак угатить по черепу. Отак-то.

Ну, оглянув я дядька Тома. Чую — пульс є, значить не смертельно. Взяв його за ноги й потягнув у затінок Тут, розумієте, у нього з кишені вивалюються якісь папірці. Я підібрав, бачу — візитні карточки. Ну, читаю, і що б ви думали? Чорним по білому так і написано:

ХАМУРА КУСАКІ

АДМІРАЛ

«Ось ти, — думаю, — де, голубчику! Ну, полеж, відпочинь, а мені ніколи, гру треба продовжувати, а то партнер образиться».

Так. Ну, пішов далі, жену м'яча й сам не радий, що зв'язався з цим гольфом, але відступати не в моїй вдачі. Б'ю, лічу удари. Важкенько, знаєте. З помічником ще сяк-так, а самому просто заріз: ударити треба сильніше й м'яча відшукати, й палиці тягати. Ноги ниють, руки не слухаються. Загалом і в цілому виходить, що не я м'яч жену, а він мене. Ну й загнав: кругом болітце, осока, якась річка тече, купини на березі…

«Так, — думаю, — зараз до річки дожену, відпочину, скупаюся».

Розмахнувся, вдарив. Коли раптом усі ці купини підскочили й давай стрибати…

Це, виявляється, не купини були, а стадо кенгуру. Видно, злякалися — і врозтіч. А м'яч мій одній кенгурисі з усього розмаху в сумку. Вона заверещала та як припустить… І хвостом і ногами працює. Передніми лапами тримається за сумку й повз мене стриб, стриб…

Ну що тут робити? Я кинув палиці — й за нею. Не можна ж м'яч загубити.

Й така вийшла скачка з перешкодами, що досі згадувати весело.

Сучки під ногами хрустять, каміння розлітається… Я втомився, але не здаюсь, не випускаю її з поля зору. Вона присяде відпочити, і я присяду; вона в путь, і я в путь…

І от тварина, знаєте, розгубилася, збилася з курсу від страху. Їй би в хащу, в кущі, а вона на чисте місце, на шосе, прямо до Сіднея.

Ось уже й місто видно, зараз вулиці почнуться. Народ на нас дивиться, кричить, поліцейський на мотоциклі женеться, засвистів… Тут, видно, злякавшись, тварина робить отаку фігуру в повітрі, на зразок мертвої петлі. М'яч мій вискакує з сумки, я кидаюсь за ним, нахиляюсь і в ту ж мить одержую відчутний поштовх трохи нижче спини. Ну, доповім я вам, і відчуття! Просто, як кажуть, «ні встати, ні сісти».

Але я все-таки встав, обтрусився. Тут народ кругом: співчувають, пропонують допомогу, а мені не допомога, палиця потрібна: м'яч тут, і ямка вже недалеко, а бити нічим. Ну, й змилостився один джентльмен, дав свою тростинку. На вісімдесят третьому ударі я закінчив гру.

Капітан порту просто розахався.

— Разючий, — каже, — результат! Ви подумайте: така важка ділянка, й невже всього вісімдесят чотири удари?

— Так точно, — відповідаю я, — вісімдесят три, не більше не менше…

А про кенгуру я промовчав. В посібнику про кенгуру нічого не сказано, в правилах гри теж. І виходить, що коли тварина ненавмисне подала допомогу, то це вже, знаєте, її справа.

РОЗДІЛ XVI

Про дикунів

Поговорили ми з капітаном порту про місцеві новини, про визначні місця. Він мене в музей запросив. Пішли.

Там справді є на що подивитися: модель качкодзьоба натурального розміру, собака динго, портрет капітана Кука…

Але тільки я зосереджу увагу на якій-небудь деталі, мій супутник тягне мене за рукав і далі веде.

— Ходімо, — каже, — я вам найголовніше покажу: живий експонат, вождь дикунів у повному озброєнні, особливо цікаво…

Ну, входимо в зал. Там зроблений такий загінчик, немов у зоопарку, й розгулює здоровенний папуас з дивовижною зачіскою на голові… Побачив нас, вигукнув войовничо, змахнув дрючком над головою… Я було подався назад. А потім пригадав тих артистів, у Гонолулу й, по правді кажучи, согрішив. «І цей, — думаю, — теж, напевно, артист». Ну й вирішив розпитати потихеньку, без свідків, як це він до такого життя дійшов.

Розпрощався чемненько з капітаном.

— Дякую, — кажу, — за компанію, дуже тут інтересно. Проте вас я не смію затримувати, а сам, з вашого дозволу, ще подивлюся…

І залишились ми з папуасом на самоті. Розговорилися.

— А ви, — питаю, — признайтеся, справжній папуас чи так?

— Ну, що ви, — відповідає той, — справжнісінький папуас, син вождя, вчився в Оксфорді, в Англії. Закінчив університет з золотою