Читати книгу - "Розкажи все"

Якщо ця нова постанова стане хітом, якщо вона поверне популярність моїй міс Кеті, якщо покаже її новому легіону шанувальників, — це стане ідеальним часом для завершення його останнього розділу. Його «Брехня-графія» опиниться в крамницях того ж дня, коли її некролог у газетах опиниться на вулицях. На тому ж тижні, коли її нове шоу на Бродвеї дістане захоплені відгуки критиків.

Але не на цьому тижні, кажу я Террі.

Я промокаю обличчя малюка, якого тримаю, краєм свого крохмального фартуха. Я нахиляюся до підлоги й піднімаю тонку пачку паперу, засунуту під пелюшку немовляти, яке поруч. Даю друковані сторінки Террі і питаю, чи він хоче прочитати другий варіант «Рабині кохання». Тільки останній розділ — ось чернетка найновішого зіткнення міс Кеті зі смертю.

«Як так трапилося, що наш красунчик-убивця опинився в лікарні?» — питає Террі.

І я кидаю найновіший, перероблений останній роздіті йому під ноги.

На сцені Лілі демонструє міс Кеті, як правильно виконати tour еn l’air[167] і перерізати горлянку вартовому ворога.

Террі збирає сторінки. Все ще тримаючи на колінах сироту, він каже: «Колись жив-був... — Він обіймає сироту однією рукою і заглядає в його крихітне обличчя, наче це радіомікрофон чи лінза камери — будь-який записуючий пристрій, у якому він зібрався зберігати своє життя. Говорячи в цього конкретного підкидька, наповнюючи його порожній розум, заповнюючи його очі та вуха звуком свого голосу, Террі читає: — Можливо, в цьому є іронія, але жоден кінокритик — ані Джек Ґрант, ані Полін Кейл, ані Девід Оґден Стюарт ні за що не розірвуть Кетрін на скривавлені шматки так, як би це згодом зробили дикі ведмеді гризлі...»

АКТ ДРУГИЙ, сцена четверта

За кадром ми чуємо голос Теренса Террі, який читає з переробленого останнього розділу «Рабині кохання». Даючи напливом театр із попередньої сцени, ми чуємо й далі навколишні звуки репетицій: теслі прибивають частини декорацій, чечітка, вогонь автоматів, передсмертний вереск моряків, які горять заживо, і Ліліан Гелман. Однак цей галас стихає, і ми знову бачимо нечіткий кадр будуара міс Кеті. Ми бачимо Вебстера Карлтона Вестворда III — вище талії, його оголений торс блищить від поту, — який підносить руку до носа — а з пальців щось капає — і, прижмуривши очі, глибоко вдихає. Він опускає руки, так що вони виходять із кадру, потім піднімає — вони тримають тонкі щиколотки. Піднявши дві ноги до своїх плечей, від широко розводить їх. Стегна Вебба рухаються вперед, а потім назад, вперед — назад, а коментатор читає: «...В останній день життя Кетрін Кентон я дуже-дуже ніжно підштовхнув ніс свого жадаючого прута кохання до сплутаних складок її забороненого коридору...»

І знову чоловік і жінка, які спаровуються, — це ідеалізовані версії Вебба та міс Кеті, показані через потужні фільтри: їх рухи даються в уповільненні, вони текучі, а можливо, навіть розмиті.

Голос Террі читає далі:«...пікантний аромат її тілесної квітки дражнив мої відчуття... Моє постійно зростаюче захоплення і професійна повага кипіли, вимагаючи звільнення, — і я глибше входжу до ламких, брудних пелюсток її родючої троянди...»

За рік до Французької революції, якщо вірити Теренсу Террі, антироялісти прагнули знизити повагу суспільства до Людовіка XVI і його королеви, Марії Антуанетти, опублікувавши малюнки, на яких монархи були зображені під час дегенеративної сексуальної діяльності. Ці карикатури, що їх опублікували в Швейцарії і Німеччині, а потім контрабандою переправили до Франції, звинувачували королеву у спаровуванні з величезною кількістю собак, слуг, священиків. Ще до штурму Бастилії, до мадам Гільйотини, до Жан-Поля Марата, ці грубі малюнки олівцем просочилися до сердець громадян як авангард повстання. Комічна пропаганда. Непристойні малюночки та брудні історії йшли на вістрі атаки, розчищали шлях для майбутньої кривавої бойні.

Ось чому зразок Вебстер написав таку мерзоту.

Читаючи далі останній розділ «Рабині кохання», коментатор каже: «...заглиблюючи свою сталеву мужність, промірюючи шляхетні глибини соковитої дірочки Кетрін, я не міг не відчути кожну з її чудових вистав. Піді мною стогнала і пускала слину Елеонора Аквитанська. Верещала та притискалася до мене Една Сент-Вінсент Міллей[168]. Мої жадібні звірячі руки стискали мініатюрну талію Зельди Фітцджеральд, яка стогнала, доки вистачало дихання, а її голова борсалася з боку в бік...»

У розмитому зображенні молодші, ідеалізовані коханці лежать, заплутавшись у тонких покривалах. Голос Террі читає: «...гарні стегна, які стискали мою набряклу похіть, ступали по дошках «Карнегі-Холлу». Лондонського «Палладіуму». Розкішна плоть, яка тряслася піді мною в синхронізованому блаженстві, чарівна симфонія нашого поглинання одне одного, ця витончена квітка, яка хрюкала від брутальної атаки мого стрімкого вторгнення, — вона була Єленою Троянською. Ребеккою з ферми Саннібрук. Марією, королевою Шотландською...»

Цвірінь, кудах, гав... Леді Макбет.

Гар-р, р-р-р, і-і-а-а, цвірінь... Мері Тодд Лінкольн.

«...Залишаючи промоклий тріумф її зморщеного притулку, — читає далі коментатор, — я вивергнув свій паруючий внесок, гарячий потік за потоком, — перламутрові крапельки мого поклоніння та глибокого захоплення бризнули на невимовно прекрасне обличчя Кетрін...»

Ідеалізовані коханці моментально залишають ліжко й починають одягатися. Вони витираються. Нічого не говорячи, міс Кеті наносить помаду. Зразок чистить туфлі, поліруючи їх щіткою з кінського волосу. В окремих дзеркалах кожен із них перевіряє собі зуби, профіль, гарчить і використовує ніготь, щоб зняти сиву волосинку з щоки. Весь цей процес проходить у мрійливому уповільненому відтворенні.

Голос Террі читає далі: «...Можливо, саме первісна природа Кетрін прирекла її на таку долю. Дивлячись назад, вона відчувала себе невимушено тільки серед великої кількості чутливих творінь, і цей поштовх знову підказав нам насмілитися піти у суспільство — до зголоднілих, позбавлених волі мешканців зоопарку Центрального парку...»

Двоє коханців йдуть на прогулянку — вони залишають таунхаус, йдуть на захід, до П’ятої авеню. Сонячне світло ллється із чистого, блакитного неба. Співочі птахи щебечуть у голосному хорі, і сліпучі квіти герані, червоні й рожеві, у зовнішніх ящиках. Швейцари в лівреях торкаються капелюхів, їх золоті шнурки блискають, коли міс Кеті проходить повз. Ідеалізована міс Кеті — її обличчя гладеньке, її ноги плавно рухаються, вона майже пливе тротуаром.

«...Для Кетрін, — продовжує коментатор, — можливо, життя само по собі було якоюсь в’язницею, з якої, як вона відчувала, вона мала втекти. Кінозірка, напевно, відчуває себе схожою на диких