Читати книгу - "Повість полум'яних літ"

 Орлюк. Свідок Мандрика!

 Мандрика. Я... той, як його...

 Орлюк. Ім'я, по батькові?

 Мандрика. Гордій Павлович. Моє?

 Орлюк. Так. Рік народження?

 Мандрика. Але дозвольте... Тисяча дев'ятсот десятий.

  Орлюк. Професія?

 Мандрика. Вчитель... Хіба ж...

 Орлюк. Де були в час окупації?

 Мандрика. Клянусь, ніде! Тут... Іване Демидовичу, хіба я...

 Орлюк. Не працювали на окупантів?

 Мандрика. Ні. Власне, як?

 Орлюк. Ви один залишились на школу?

 Мандрика. Так. Бо ж усіх...

 Орлюк. Що сказали вам товариші перед смертю?

 Мандрика. Не пам'ятаю. Тут таке діялось...

 Орлюк. Чи пізнаєте ви в підсудному, який ври-вався до вас на квартиру, українсько-німецького націоналіста Грибовського, який разом з фашистськими катами знищив третину нашого села, нашу школу, директора?..

 Мандрика. Е-е...

 Орлюк. Пізнаєте?

 Мандрика. Так це, як його? Ну, начебто він — і не він. Дуже важко сказати зразу, отак-от, «так» чи «ні». Ви поспитайте, людям же видніше, то й я придивлюся й скажу... Е-е... треба ж придивитись.

 Сорока. Ото плете мережу!

 Орлюк. Свідок Вірський Павло Іванович.

 Вірський. Я.

 Орлюк. Років?

 Вірський. П'ятдесят.

 Орлюк. Професія?

 Вірський. Лікар.

 Орлюк. Народились?

 Вірський. В Дубно.

 Орлюк. Біженець?

 Вірський. Так.

 Орлюк. На фашистських загарбників працювали?

 Вірський. Ні.

 Орлюк. Не втрачали надії на наше повернення?

 Вірський. Ні.

 Орлюк. Не вдавались у відчай?

 Вірський. Вдавався.

 Орлюк. В невіру?

 Вірський. Впадав... Ні... Впадав!

 Орлюк. Не зраджували народу?

 Вірський. Ні.

 Орлюк. Ненавиділи ворога, його злобу?..

 Вірський. Злобу, жорстокість, жадність...

 Орлюк. Втратили дім?

 Вірський. Так.

 Орлюк. Одяг?

 Вірський. Одяг... Книжки...

 Голоси з місць. Усе втратив.

 Орлюк. Сім'ю?

 Вірський. Сім'ю — батька, дружину, дітей.

 Орлюк. Ви втекли з концтабору?

 Вірський. Так.

 Орлюк. Ховались?

 Вірський. По лісах, по ярах.

 Орлюк. Як ви потрапили сюди?

 Вірський. Забрів. Світ за очі.

 Орлюк. У кого жили?

 Вірський. У вашого покійного батька...     Спершу. Потім... Ох, мерзотники!

 Орлюк. Ви в нашому селі заражали людей коростою?

 Вірський. Так. Коростою, лишаями, трахомою...

 Голоси з місць. Він рятував нас від неволі! Він дав мені коросту!

 Орлюк. Що ви думали, бачивши весь цей жах, жорстокість, грабіж? Що ви думали?

 Вірський. Я не думав. Були часи, коли я зовсім не думав.

 Орлюк. Тобто?

 Вірський. Цього було так багато, що я більше почував, ніж думав.

 Орлюк. Чого — цього.

 Вірський. Страждання.

 Орлюк. Ці страждання, і втрати, й споглядання жахливого, — чи облагородили вони вашу душу, очистили?

 Вірський. Від чого?

 Орлюк. Відповідайте на запитання.

 Вірський. Не розумію запитання. Коли загинув ваш батько й мати, і всі рідні вашої дружини...

 Орлюк. Я не питаю вас про загибель мого роду. Я прокурор і прошу вас відповідати на запитання. Я повторюю: нещастя, що впали на вашу голову, зробили кращою, благороднішою вашу душу, як про це пишуть у книжках ось уже кілька століть?

 Вірський. Ні.

 Орлюк. Вони принизили, приголомшили вас?

 Вірський. Так. Мабуть, що так. Людина народжена для радості, праці, для братства. Фашисти принизили в моїй свідомості високе ім'я людини. Я перестав відчувати себе вінцем творіння.

 Орлюк. Ви можете сказати про це докладніше?

 Вірський. Не хочу. Я можу лише додати, що вони дали мені багато підстав бути недобрим, жорстоким і мстивим ненависником людства.

 Орлюк. Але ви радянська людина. Ви не можете не любити людства й погано про нього думати.

 Вірський. Дякую вам. Звичайно. Але зараз я взагалі не можу про людство думати. Нехай воно саме подумає, дивлячись на мене. Я прошу не задавати мені таких питань.

 Орлюк. Вам важко?

 Вірський. Не питайте багато. Можна померти від спогадів.

 Орлюк. Заспокойтесь. Ви на трибуні свідків.

 Вірський. Я не свідок. Світ, про який ви питаєте, він— свідок...

 Величко. Товаришу прокурор, конкретніше.

 Орлюк. Ви пізнаєте цю людину? Хто ця людина?

 Вірський (пильно дивлячись в самі очі Гріїбовського). Це не людина.

 Орлюк. Грибовський?

 Грибовський. Найн, іх бін кайн Грибовський. їх бін Леон Жерар фон Ельзас-Лотарінгія.

 Вірський. Дозвольте, де ж я його бачив?

  Орлюк. (до Грибовського). Може, вам страшно говорити рідною мовою? Страшно вимовити слова: тато, мамо, брат, сестра, люди, вбив, занапастив, знедолив, віддав у неволю?

 Грибовський. Їх ферштеє ніхт.

 Вірський. Дозвольте, дозвольте, покличте сюди розстріляних!

 Орлюк. Введіть розстріляних. Відчинилися двері. П'ятеро розстріляних підійшло до столу — Антоніна, Демид Сорока, Олена Ступако-ва. Подорожній і Гліб Бовкун. Грибовський глянув на них і затремтів. Затрусились Курбацький і Шредер.

 Орлюк. Олена Ступакова!

 Ступакова. Я.

 Орлюк. Років?

 Ступакова. Двадцять чотири. Однолітки.

 Орлюк. Удова?

 Ступакова. Вбили ж Андрія. Партизан був. І діток двоє вбили, і батька Андрієвого й мого. Удова й сирота. Кругом сирота.

 Орлюк. Ви були розстріляні?

 Ступакова. Була. Я? Була.

 Орлюк. Чому ви весь час посміхаєтесь?

 Ступакова. Не зважайте. Вона поза моєю волею, ця посмішка. І голос, кажуть, змінився відтоді.

 Орлюк. Вам не смішно зараз, громадянко Ступакова?

 Ступакова (сміється). Ні.

 Орлюк. Вам хочеться плакати?

 Ступакова. Робити щось хочеться. Працювати.

 Орлюк. Не журіться. Ми з вами ще попрацюємо. Тільки не треба сміятися. Прошу вас, не смійтеся.

 Ступакова. Я не сміюсь, Ваню, —я плачу, як і ти.

 З Орлюкових очей текли сльози гніву. Але він не плаказ. Світ відбився в ньому. І цього не витримав один з злочинців.

 — Питайте мене! Все скажу! — застогнав Курбацький і вдарився головою об лаву.

 Величко. Хвилинку!

 Орлюк. Прошу.

 Величко. Підсудний Шредер, станьте тут. Підсудний Шредер, скажіть, чи входило в плани німецького уряду створення якої-небудь форми української державності?

 Шредер. Ні.

 Величко. Чи входило в плани вашого уряду знищення всіх сепаратистськи настроєних українців?

 Шредер. Так.

 Грибовський. Я — Грибовський!

 Мандрика. Це він! Ой же й хитрий! Тож-то я дивлюсь — ніби він. Це ж така паскудна людина!.. Жах!..

 Була вже північ. По темних дорогах тяглися з заходу визволені з неволі радянські люди. Несли рештки свого добра, гнів, і горе, й страшні вісті про криваві розправи.

 — А хто там? Хто йде?

 Стояли коло хат і по дорогах і гукали в пітьму, чекаючи на повернення рідних.

 — Хто там? Які? Чи не тутешні? Чи не свої?

 Ні, не свої. Ішли полтавські, донські, воронезькі.

 — А чи не доводилось, не стрічали наших?

 — Ні, не доводилось, не стрічали!

 І знову рипали двері. І знову гукала в пітьму надія.

 — Ой хто там, хто? А чи не бачили? А чи не чули?

 — Не бачили, не чули... Пустіть переночувати! Другого дня суду Грибовський відповідав на всі запитання прокурора з особливою жадібною поспішливістю. Відповідав відверто, точно. В кожному запитанні він вбачав продовження