Читати книгу - "Орден Жовтого Дятла"

Проте сам Уяви Собі не звернув уваги на глузування публіки. Він діловито і скромно виліз на ослінчик і дуже впевнено тримав обруч, затягнутий червоним папером, через який Емілія повинна була стрибати. Лялька пустила свого коника вчвал, зробила два повних кола по арені і під час третього — у-рр-а! — стрибнула через обруч. Зал вибухнув шаленою овацією. Другий обруч був з голубого паперу, а третій — із зеленого. Емілія так само спритно стрибнула через голубий, прорвавши папір, що обвиснув фестонами; та під час стрибка через зелений обруч стався нещасний випадок. Подумайте тільки, коник вирішив, що йому теж треба стрибати! Він стрибнув, і дуже спритно, але його хвіст з півнячого пера зачепився за цвях Уяви Собі і залишився там висіти. Коли публіка побачила, що хвіст з пера перейшов від коника на вішалку дерев’яного чоловічка, вона зайшлася громовим реготом, який не вщухав весь час, поки Уяви Собі, що й гадки не мав, йшов собі геть за лаштунки з розмаяним на спині пір’ям. Емілія теж не помітила, що сталось, і, вважаючи, що це її так осміяли, зупинилася, червона як рак, висолопила глядачам язик і розлючена пішла собі геть.

— Я більше не граю! — сказала вона за лаштунками, зриваючи з себе і роздираючи на шматки балетну тюлеву спідничку. — Я не клоун, чого вони надриваються!

Кирпі довелося поморочитися, поки втовкмачила їй, що публіка реготала зовсім не з гарцівниці, а з коня і килимного. Тоді Емілія накинулася на бідного Уяви Собі.

— От йолоп! Де це видано, щоб доросла дерев’яна людина ходила з гачком на спині, як вудочка?

— Чим же я винен? — сумно прошепотів виродок. — Я так народився.

— То не треба було народжуватися! — відрубала лялька, за звичкою вішаючи на кінчик цвяха на його спині розірвану спідничку.

Розділ п’ятий

Нещасний випадок

Педріньйо був страшенно засмучений: публіка все наполегливіше вимагала клоуна, а граф раптом таємниче зник кудись. Директор морочив голову і нічого не міг зрозуміти: він залишив графа за лаштунками вже одягнутого і загримованого — після Емілії був його вихід. Та Емілія давно закінчила свій номер, а графа так і не було, начебто його лизень злизав. Це примусило змінити порядок вистави.

— Іди, Уяви Собі,— сказав Педріньйо дерев’яному чоловічкові,— поковтай шпаги, поки я організую пошуки графа. — І виштовхнув бідолаху на арену.

Уяви Собі вийшов з низкою шпаг під пахвою, несучи бляшанку з жаром. Він розташувався саме в центрі арени, на маленькому килимку, і почав ковтати шпаги. Він так спритно працював, що публіка зовсім забула про його потворність і бурхливо плескала в долоні. Проковтнувши останню шпагу, він почав ковтати вогонь і — хрусь, хрусь, хрусь! — зжував усі жаринки.

Проте, дожовуючи останню жаринку, він зачепився за неї носом (а ви, очевидячки, пам’ятаєте, що ніс у нього був із сірника) і загорівся.

Що тут зчинилося! Публіка з ревінням посхоплювалася з місць.

— Носова пожежа! — кричав Хлопчик-Мізинчик. — Пожежників кличте, пожежників!

Аладдін, Кіт у Чоботях і Жукінья кинулися на арену, щоб допомогти потерпілому. Та це було даремно. Ніс Уяви Собі згорів дотла, перетворившись на малесенький чорний недогарок…

Дивно, проте, що це зовсім не зіпсувало дерев’яного чоловічка, навпаки — він навіть покращав: очевидно, основне його потворство створював отой сірниковий ніс… Потерпілого вивели, і публіка, підбурювана Хлопчиком-Мізинчиком, знову почала гучно викликати клоуна.

Але Педріньйо ніяк не міг знайти графа, і йому довелося виступити з поясненнями.

— Шановна публіко! — сказав він. — Скоїлася біда. Наш знаменитий клоун Куку Кукурудзо раптово і таємниче зник. Очевидно, його викрали розбійники, отож клоуна, на наш превеликий жаль, не буде. Пантоміми також не буде. Зірка манежу Емілія, яка мала виконувати в ній головну роль, уперлася, мов осел, і відмовляється виступати. Зважаючи на ці сумні і непередбачені обставини, нашу виставу ми закінчимо Сюрпризом!

Одні глядачі плескали, інші свистіли, а Кіт у Чоботях крикнув:

— Хоч подайте кокосові коржики!

І тут з’явився Сюрприз. Це був — спробуйте-но відгадайте! — слон та й до того ж найменший з усіх, що коли-небудь існували на світі — так пояснив Педріньйо, розставляючи на арені пляшки, по яких слоник повинен був пройти. Цей сюрприз насправді мав успіх! То був такий досконалий слоник, що навіть здавався справжнім — з хоботом, іклами слонової кістки і великими вислими вухами. Він гуляв по арені неквапливою ходою великого слона і потім почав ходити, тремтячи від остраху, по пляшках, розставлених узором.

— Посурми, слонику! — крикнув Хлопчик-Мізинчик.

Слон послухався і тричі просурмив дуже голосно і виразно. Тільки голос його злегка скидався на поросячий. Крихітка песик, який там, біля входу, охороняв цирк, почув цей сурмовий голос і значуще підняв одне вухо. Потім, тихенько відкинувши головою полу намету, увійшов усередину подивитися, хто все ж таки це сурмить. Побачивши якогось дивного звіра, він істерично загавкав і, вищиривши зуби, почав на нього наступати. Слон так страшно злякався, що затремтів і, певна річ, упав з пляшок на землю. Песик учепився в нього зубами і, міцно закусивши, почав трясти, і так він тряс, що слонова шкіра тріснула саме посередині, і з неї вилупився — хро-хро-хро — якийсь собі, появи якого ніхто тут не чекав, — сам маркіз де Рабіко! Ну й веремія знялася! Цирк мало не звалився від галасу та свисту. Маленька Кандока заплакала. Директор Педріньйо розлютувався і так стусонув Крихітку, що песик аж заскавучав. Маркіз, жалібно рохкаючи, втік у двір. Щоб врятувати становище, Кирпа вийшла на арену з держаком від мітли в руках: на оголошенні, прикріпленому до держака великими літерами, значилося: «АНТРАКТ».

Всі рушили до виходу, поспішаючи і штовхаючись, бо кожен боявся, що йому не вистачить кокосових коржиків. Тітонька Настасія у своєму платті старовинного крою і в крохмальному фартусі обережно зняла з таці серветку і почала роздавати гостинці.

— Я хочу один білий, два рожевих і один з паленого цукру, — попросив Кіт у Чоботях.

А Педріньйо тим часом розгублено думав: що ж скоїлося з графом? Може, його насправді викрали розбійники?

Проте сталося зовсім інше. Просто граф натрапив на стару «Геометрію», що належала ще покійному канонікові Заприкозу, нею Педріньйо підпер одну з палиць намету, щоб той не хитався. Граф так зрадів, що витягнув книгу і, взявши її під пахву, пішов з нею погуляти по околицях. Там вони й гуляли до наступного дня, розглядаючи різні «теореми»…

ЧАСТИНА СЬОМА

Папужине перо

Розділ перший

Голос

Педріньйо сидів на найвищій гілці гойаби, їв добрі плоди,