Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"

Незабаром автобус завернув у одну з бокових вуличок і спинився. Щойно водій загальмував, позаду за нашим транспортним засобом заскреготіли ворота, відрізавши імпровізовану стоянку від решти Уакільяса. Складалося враження, що еквадорці когось чи чогось страшенно бояться.

Між тим наші американські друзі вибралися назовні і полохливою зграйкою, наче курчата біля квочки, згуртувалися навколо свого гіда. Вони демонстративно цуралися нас із Яном, наче боялись, що ми вкрадемо їхнього провідника. Поводились типово по-американському, неначе промовляючи: це наш гід, це ми за нього заплатили, а ви ні за кого не платили, тому «go, guys, fuck yourselves», і шуруйте собі самі до Перу. Я бачив ці слова в їхніх розгублених очах, це чітко читалося по панічно стиснутих губах, одначе не квапився покидати стоянку, бо… просто не знав, куди йти.

Еквадорець тим часом протиснувся між американцями, уважно й зверхньо окинув поглядом свою паству і заходився розказувати про те, що можна і чого не можна робити при перетині fronter’и (переважно, звісно, говорив про те, чого не можна). Після коротенької лекції, більшу частину якої ми з Яном просто не розчули, гід зібрав паспорти й оголосив п’ятнадцятихвилинний перекур.

Скориставшись моментом, я підскочив до еквадорця і чемненько спитав:

— Pardon me, sir. Where is the border?[54]

— Ось там, — еквадорський провідник зробив невиразний жест, вказуючи на південь. — Вниз по вулиці.

— Де там? — вирячився я.

— Ну там, — відмахнувся від мене провідник.

- І як нам… — почав був я, та еквадорець більше не хотів мене й слухати.

— Удачі, хлопці, - буркнув він, розвернувся і зник за автобусом.

— Подумаєш, — форкнув я, — ми й самі впораємось…

Відтак ми перелізли через дротяний паркан на головну вулицю Уакільяса (чоловічок, що закривав ворота за автобусом, проводжав нас сумовитим поглядом).

Люди безперестану снували назад і вперед. На тротуарах, налізаючи один одному на голову, зі своїми лотками тупцювали брудні продавці усілякого мотлоху. Небо над головою стягували електричні дроти, які хаотичним плетивом провисали між будинками по всій довжині вулиці. Все це нагадувало Вавілонське стовпотворіння. Або чистилище, через яке мені з Яном доведеться пройти.

Поволі ми просувалися вперед…

Ось нарешті й вона — межа. Рубіж між Перу та Еквадором. Усе якось не зовсім так, як я собі уявляв. Звичайний місток з металевих двотаврових балок, перекинутий через неглибокий рівчак невідомого походження. По цей бік заглибини майорять жовто-синьо-червоні гватемальські прапори. Над ними бовваніє величезний плакат, розтягнутий на висоті чотирьох-п’яти метрів на всю ширину дороги. «Дякуємо за візит у Еквадор». Далі метрів десять чистої асфальтівки і новий плакат «Ласкаво просимо до Перу», а за ним уже інші — червоно-біло-червоні перуанські штандарти. Жодних шлагбаумів, загороджень чи контрольних пунктів. Ніяких перевірок, митної інспекції, випитувань мети візиту. Везіть, несіть, тягніть хто що може: наркотики, зброю, контрабанду, будь-які суми грошей. По-моєму, ніхто навіть не почухався б, коли комусь заманулося б перегнати через Fronter’у колону крадених танків з екіпажами і боєзапасом на два тижні бойових дій.

«Це не кордон, — гупало в скронях. — Кордони не можуть бути такими».

Я весь зібгався і нашорошився, не знаючи, звідки очікувати найбільшої загрози. Звідусіль напирають засмаглі як чорти і озброєні до зубів еквадорські вояки. Поміж ними трапляються люди в цивільному, але чомусь теж із автоматичними гвинтівками наперевіс. Ніхто ні слова по-англійськи. Якісь роззяви куняють у тіні або ж ліниво походжають тротуаром, але їхня байдужість є удаваною, насправді вони не спускають з нас очей. Кожної хвилини хтось підбігає, шарпає за наплічник чи за руку, пропонує перевести через кордон, купити якусь дурничку, підкинути в Тумбес чи до Піури. Один такий просив купити футболку. Я мовчав, до болю стиснувши зуби, спопеляючи його злющим поглядом, готовий зацідити нахабі в щелепу, якщо він ризикне підсунутися ближче хоч на сантиметр. У «продавця» в руках не було нічого, окрім потріпаної і вицвілої майки, яка мала такий вигляд, наче її носили років двадцять, не перучи й не знімаючи, а останній рік використовували замість ганчірки для вологого прибирання. Я розумів, що харцизяка наблизився до нас із якою завгодно метою, але тільки не для того, щоб продати футболку.

У мене було таке відчуття, наче я сиджу за комп’ютером і граю в якийсь небувало реалістичний FPS [55], а з-за рогу от-от має вискочити зграя пекельних монстрів, готових посікти мене на фарш.

— Які ідеї, босе? — ледь чутно спитав Ян.

Я нервово жував жуйку. Здавалося, від усіх тих сотень поглядів, переважно недоброзичливих, які звідусіль уп’ялись у мене, я скоро займуся полум’ям.

— Просто йдемо вперед…

Спинитися означало привернути до себе ще більшу увагу, показати, що ми розгублені, накликати на себе біду.

За кілька метрів перед останнім прапором на еквадорській стороні до мене неквапно підійшов охайно вдягнутий приємний на вигляд чоловічок років сорока. Його білосніжна, добре випрасувана сорочка виглядала якось безглуздо посеред усього цього рейваху. Чоловік не затуляв шляху, я міг спокійно оминути його. Він глипнув на мене і ненав’язливо проказав англійською:

— Вам потрібна допомога при перетині кордону.

Я мовчав, скоса дивлячись на незнайомця, не второпавши: то він спитав у мене, чи нам треба допомога, чи просто стверджував факт.

— Візовий офіс знаходиться чотири кілометри за кордоном, — продовжував чоловік. — Вам слід отримати там візу: такий порядок. А потім я можу підкинути вас на автостанцію в Тумбесі. Он моя машина, — він недбало махнув у бік старенького блідо-зеленого «Nissan’у» з кузовом типу «універсал». — Вам підійде Тумбес?

— Нам потрібно в Піуру, — тихо проказав я.

— Звідти ходять прямі автобуси. Добиратися не важко.

Я мовчав.

— Всього десять доларів, панове, — незворушно переконував він, — і жодних проблем при перетині Fronter’и. Ви можете мені вірити, — при цих словах чоловік витяг з кишені лискуче пластикове посвідчення і тицьнув його мені під ніс.

Я придивився до картки. Звичайне перуанське студентське посвідчення, вгорі золотими літерами вибито назву якогось вищого навчального закладу [56]. Розмова велася біля групи еквадорських військових. Можливо, саме це й приспало мою пильність. Я чомусь не міг повірити, що нас грабуватимуть просто на очах регулярної армії.

Перуанець спокійним упевненим жестом запросив нас до машини. Від спеки все плавилось у мене перед очима. Застигле безбарвне небо поливало жаром, примушуючи несвідомо втискати голову між пліч. Я кліпнув, невиразно кивнув підборіддям і наче уві сні потюпав слідом за чоловіком із студентським посвідченням. Мій напарник щось