Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

— What’s that[60]?

Пауза. Усі вилупились на мене, наче я спитав, хто ниньки за президента в Сполучених Штатах. Мені аж совісно зробилось через те, що я не тямлю, що воно таке, оте Lucha libre.

— Тебе як звати? — нарешті порушив мовчанку чорнокосий.

— М-м-макс… — обережно кажу я.

- І звідки ти будеш?

— Ну з України…

— Ого, я ще ніколи не бачив українця, — поблажливо прогудів мексиканець, а затим гукнув кудись в сторону: — Принесіть йому текіли, — і поплескав мене по плечу. — Максе з України, сьогодні ти їдеш з нами…

* * *

— No foto, por favor[61]! — басував кремезний богатир з нотками відчайдушного прохання в голосі, намагаючись видерти у мене з рук мою камеру.

— Хей! Я заплатив двадцять баксів! — я верещав і розмахував лапами, ховаючи за спиною фотоапарат. — Я хочу мати фото, інакше як я потім засвідчу, що справді бачив той ваш національний мордобій?

Але м’язистий велетень був непохитним.

— No foto, mi amigo[62]! — повторив він.

Оскільки випита текіла вже розповзлась тарганами по моєму мозку, я не хотів слухати жодних аргументів, лементував і відбивався, ніби бурий ведмідь середньої ваги. До моїх ремствувань приєдналися кілька americanos, котрі, як і я, вперше їхали на Lucha libre.

— Ти не розумієш, — ображено сопів мексиканець, не полишаючи надії схопити камеру. — На вході вас усіх однаково обшукають, камери відберуть, а в мене через вас будуть великі проблеми. Ти навіть уявити не можеш, що то за набрід — організатори боїв.

— Чого ти раніше не попередив? — фальцетом горлав я. — Коли я гроші платив?

Зрештою, після тривалих перемовин, ми зійшлися на тому, що візьмемо з собою лиш мобільні і при нагоді спробуємо відзняти кілька фото, а всі інші камери, професійні та цифрові, залишимо у хостелі.

— Це все на ваш страх і ризик, — приречено бубнів велетень. — Якщо вас спіймають за фотографуванням — я вас не знаю. Будете відбріхуватись самі!

Відтак ми завантажились у два мікроавтобуси й упірнули в повечірнє Мехіко.

Саме того вечора я, пригадую, вперше зіткнувся з пробками у мексиканській столиці. На щастя, мені випала приємність спостерігати їх лише здалеку. Проїжджаючи по одній з естакад, я побачив, як унизу дохлими жуками на сірому полотні асфальту виблискували абсолютно нерухомі автомобілі. Затор був такий, що навіть бувалі київські водії могли просльозитися: вісім смуг в обидва боки і аж до самого виднокраю.

Нам пощастило. Пошарпані автобуси обминули страхітливу пробку, вправно петляючи спіральними розв’язками, і помчали на південь Мехіко. Хоча відсутність заторів на нашому шляху геть не означала відсутність авто: дорогу запруджував гуркітливий транспорт в обох напрямках, хоча в цілому водії поводили себе досить виховано. Єдина проблема на мексиканських дорогах — це пузаті міські автобуси, які, користуючись своїми великими розмірами, поводили себе вкрай нахабно. Усі водії їх не любили.

Їхали ми нескінченно довго, а коли прибули на місце, шиби мікроавтобусів геть потемніли від налиплої на них повечірньої темряви.

Мінівени заглушили мотори на темному й засміченому дворищі, оточеному щільним кільцем облуплених білих стін без вікон. Обстановка нагадувала мені давно покинуте фабричне подвір’я. Коли я виходив з мікроавтобуса, два кремезних громили з пошерхлими мордами старанно і спішно, наче жуки скарабеї, які тягнуть до нірок свої кульки із слонячого лайна, зачиняли за нами браму.

Бійців Lucha libre іменують лучадорами (luchadores). Наш чорноволосий качок-проводир, як виявилося, у минулому був чільним лучадором, поки згодом під час однієї з сутичок не зазнав важкої травми, через що змушений був покинути цей жорстокий спорт. Я довго допитувався його ім’я, однак він щоразу виводив розмову на інше, вперто не називаючи ні свого справжнього імені, ні прізвиська, під яким був знаний у плеяді борців Lucha libre[63]. Пізніше, маленька опецькувата американка, котра сиділа на сусідньому кріслі у мінівені і, схоже, не вперше чухала дивитися на те, як здоровенні засмаглі дядьки щосили товчуть один одному писки, шепотом повідала мені, що наш патлатий гід у молодості носив заплутане прізвисько «Mad Dog of Evil[64]». Висковзнувши з кабіни мінівена, той Скажений Собака Зла пробрався до грузьких металевих дверей, по суті, єдиних дверей в оточуючому нас кільці стін, наполегливо грюкнув кілька разів і щось стиха шепнув іспанською. Полохливою нашорошеною отарою наше інтернаціональне юрмисько збилося докупи за його спиною.

За мить двері розчахнулися. У пожухлому червонястому світлі, яке викочувалося звідкись із коридору, зринула немислимо огрядна персона. Чоловік у проході тягнув на добрих півтора центнери, а то й, мабуть, більше. На його одутлих руках відсвічували мертвецькою синню страхітливі татуювання, а вуха, ніс та брови були рясно заліплені сережками та кульчиками. На роздутому череві напиналась подерта засмальцьована майка, не вкриваючи і третини розпливчатого волосяного торсу; на поясі під черевом виснули зіжмакані світло-сині джинси, заправлені у високі шкіряні військові бутси.

— Охо-хо! — гукнув черевань, узрівши перед себе нашого провідника. Здавалося, говорити полюдськи він уже не може, а лиш видобуває з надр своєї колосальної утроби нечленороздільні звуки і булькання.

— Hóla, Аркадіо! — наче крізь слонячий хобот прогуло у відповідь наше довгокосе одоробало.

Вони тепло обійнялись, точніше той, що привів нас, влігся на живіт того, який відкрив двері, і спробував дотягтися до того місця, де під трирівневими складками жиру крилася шия, а потім ще кількадесят секунд обоє розв’язно плескали язиками. Нарешті необ’ємний Аркадіо відставив убік кудлатого Пса і протиснув своє набрезкле тіло на невисокий ґанок. Обдивившись принишклу юрбу, він чванькувато звернувся до нас:

— Ласкаво прошу, сеньйори та сеньйорити, на наше славне дійство! — товстун відразливо збризкував слиною і шматками їжі з масного рота. — Гарантую, ви не розчаруєтесь, але мушу застерегти, — його голос враз забринів холодно і жорстко, тепер він чимось нагадував мені нещадного інквізиторського ката перед стратою. — Жодних камер, фото, спиртних напоїв, холодної чи вогнепальної зброї. Ви на моїй території… - похмуро закінчив він, навішавши павутиння слини на передні ряди.

— Пійло зможете купити всередині, - додав товстун, коли ми прошмигували в сутінковий коридор з шершавими бетонними стінами.

У невеличкій кімнатці без вікон в кінці галереї, залитій приглушеним кармінним світлом, яке, здавалося, стікало рафінованою плівкою просто зі стін, кожного з нас ретельно обшукали, випотрошивши вщент усі рюкзаки та сумки. Після того ті, хто ще тримав у руках банки недопитого пива, за командою поскладали їх в одному з кутків, і всі разом протупали далі тьмяним переходом.

За якусь мить наш гурт уперся в другі масивні залізні ворота, які вели до непомірних обширів холодної зали.

Зсередини