Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"

Гаразд, про молодшого брата подумаємо пізніше. А от фараона все-таки зіграє Лоренс Олів’є. З його хронічним болем голови й потиранням скроні вказівним пальцем. Усіх, хто не до вподоби, фараон кидатиме у бездонну криницю або в Ніл для боротьби з крокодилами. Інтелігентний і жорстокий. Може вирвати людині повіки й покинути в пустелі…

Я додумав до цього місця — і переді мною відчинилися двері ліфта. Без жодного звуку. Я зайшов усередину й натиснув на кнопку п’ятнадцятого поверху. І думав далі. Не хотів думати, але, коли розпочав, то вже не міг зупинитися.

Сцена змінюється: дика пустеля. Углибині пустелі — печера, в якій подалі від людського ока живе самотній віщун, вигнаний фараоном. З вирваними повіками він зумів пройти через усю пустелю і якимось чудом вижити. Закутаний в овечу шкуру, він уникає палючого сонячного проміння. Поїдає комах, гризе стебла бідної рослинності й своїм внутрішнім зором передбачає майбутнє. Неминуче падіння фараона. Присмерки Єгипту. Круті повороти в історії світу…

«Чоловік-Вівця! — подумав я. — І чого це він раптом тут з’явився?».

Двері ліфта безшумно відчинилися. У полоні невиразних думок я вийшов у коридор. «Чоловік-Вівця! Невже він проіснував від часу єгипетських фараонів? А, може, все це лише витвір моєї безглуздої фантазії?» — думав я, опинившись у темряві.

У темряві?

Я похопився — навколо мене панував непроглядний морок. Без жодного промінчика світла. Двері ліфта в мене за спиною зачинилися — і пітьма стала чорною, як воронове крило. Я не бачив навіть власних рук. І музика зникла. Не було чути ні «Кохання — блакитне», ні «Кохання в літній день». У прохололому повітрі тхнуло пліснявою.

Опинившись сам на сам з такою темрявою, я стояв, мов закам’янілий.

10

Темрява була страшенно густа.

Я не міг помітити обрисів жодного предмета. І навіть форми свого тіла. Не відчував жодних ознак наявності будь-чого. Навколо простягалася тільки чорна порожнеча.

У такій абсолютній пітьмі навіть власне існування здавалося абстракцією. Тіло розчинилося в ній, а власне «я», позбавлене будь-якої субстанції, плавало в повітрі, як ектоплазма. Я звільнився від тіла, але нового пристановища для себе не отримав. І блукав у цьому космосі небуття — на дивній межі, що розділяє реальність від кошмару.

Я довго стояв, завмерши на одному місці. Не міг ворухнутися — руки й ноги ніби спаралізувало. Здавалося, наче мене затягли у морську безодню. Густий морок тиснув з усіх боків. А глибока тиша розривала барабанні перетинки. Спочатку я намагався звикати до темряви. Та дарма. Вона виявилася не такою половинчастою, щоб з часом очі могли до неї призвичаїтися. Темрява була непроглядною. Схожа на полотно, кілька разів суцільно, без жодної прогалини, замазане чорною фарбою. Я машинально обшукав кишені. У правій виявив гаманець і ключі від власної квартири. У лівій — пластмасову карточку-ключ від номера, хусточку до носа й дрібні гроші. Речі, зовсім тепер не потрібні. Уперше в житті я пошкодував, що кинув курити. Якби не кинув — напевне, знайшов би в кишенях сірники або запальничку. Однак тепер уже пізно шкодувати. Я вийняв руку з кишені й простягнув туди, де могла бути стіна. Наткнувся на вертикальну поверхню. Отже, стіна була на місці. Гладка й холодна. Надто холодна для готелю «Дельфін». Його стіни не такі холодні. Бо в ньому кондиціонери цілодобово підтримують помірну температуру. «Заспокойся і холоднокровно подумай», — наказав я сам собі.

Холоднокровно!

По-перше, все це вже траплялося з дівчиною з реєстратури. І зі мною відбувається абсолютно те саме. А тому нема чого боятися. Вона сама з цієї халепи вибралася. Отже, і я зумію. Обов’язково! Передусім треба заспокоїтися, і діяти так само, як вона. У цьому готелі щось дивне приховується. Щось таке, що, можливо, стосується мене. Цей готель, напевне, чимось пов’язаний зі старим готелем «Дельфін». Ось чому я сюди прибув. Так чи ні? Саме так! Отже, треба діяти так само, як вона, і на власні очі побачити те, чого не змогла вона.

Страшно?

Страшно.

«Ще б пак! — подумав я. — Не на жарт страшно». Здавалося, ніби мене роздягли догола. Неприємне відчуття. Глибока навколишня темрява віщувала насильство, а я навіть не міг побачити небезпеки, яка безшумно, як морський змій, наближалася до мене. Мене опанувало безсилля, від якого не було порятунку. Здавалося, що темрява проникає в тіло крізь усі пори на шкірі. Сорочка просякла холодним потом. Горло пересохло. Настільки, що годі було проковтнути слину.

Власне, де я? Де завгодно, тільки не в готелі «Дельфін». Зовсім десь інде. От у цьому я не сумнівався. Переступив через якусь межу — й опинився в цьому химерному місці. Я заплющив очі й кілька разів глибоко дихнув.

Це може здатися дурістю, але зараз мені захотілося послухати «Кохання — блакитне» у виконанні оркестру Поля Моріа. «Я був би такий щасливий, якби ця музика зазвучала тепер!» — подумав я. Як вона мене підбадьорила б! І Ричард Клейдерман годиться. Зараз я і його стерпів би. І «Los Indios Tabajaras» годиться, і Хосе Фелісіано, і Хуліо Іґлесіас, і Серхіо Мендес, і «Partridge Family», і «1910 Fruitgam Company» — все що завгодно! Так хотілося послухати музику! Надмірна тиша ставала нестерпною… Зрештою, я ладен був слухати й хор Мітча Мілера, а також дует Аль Мартіно з Енді Вільямсом.

«Та годі!» — зупинив я себе. Чи варто забивати собі голову такими нісенітницями? Але все-таки про щось доводиться думати. Про будь-що. Хочеться заповнити чимось порожнечу в голові. Щоб витіснити страх, який заповзає в неї.

Майкл Джексон витанцьовує «Біллі Джін» навколо вогнища з тамбурином у руках. Так, що навіть верблюди в захваті заслухалися.

У голові — якась плутанина.

У голові — якась плутанина.

Мої думки злегка відлунюють у темряві. Думки відлунюють.

Я ще раз глибоко дихнув — і вигнав з голови безглузді видива. Доки можна з цим миритися? Час переходити до дій. Так чи ні? Хіба не для цього я сюди прибув?

Я набрався відваги й наосліп повільно, крок за кроком, пішов коридором праворуч. Однак ноги не дуже слухалися. Наче не свої. Порушився зв’язок між ногами та нервовою системою. Я намагаюся йти, а ноги ледве переступають. Я в полоні суцільного, як вода, мороку, що простягається від краю й до краю. Аж до самого центра Землі. Крок за кроком я просуваюся до нього. А коли дійду туди, на поверхню Землі вже не зможу повернутися… «Думай про щось інше, —