Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"

Ці розповіді про витівників, яничарів, монахів почерпнуті з історичного минулого боснійського люду з XVII—XVIII століть, але їхній історизм особливий. Він далекий від історичного роману пересічного типу, з ерудовано сконструйованим тлом та першоплановою фабулою з шаблонною психологією. Жодних фольклорних цікавинок, жодного кокетування екзотикою й місцевим колоритом. Тут відбулося досконале поглинання історизму людським змістом постатей, часові дистанції тут повністю спожиті потужною актуальністю подій. Історія присутня в цих оповіданнях у такій усередненій, хімічно виведеній формулі, що складається враження, ніби читаємо якісь хроніки сучасних літописців. Цей письменник відмовляється від легкої переваги історичної дистанції, яка дозволяє релятивізувати, пом’якшувати трагізм історії, керуватися іронічним ставленням до минулого. В його оповіданнях панує напружена атмосфера небезпечної, поодинокої актуальності, безвихідного фаталізму. Минуле приваблює його як певна духовна атмосфера, в якій характери дозрівають однозначніше й трагічніше. Його цікавлять люди, які глибоко заплутались у своїй тілесності, у своїй крові, замкнені у пастці своєї індивідуальності, в момент трагічної конфронтації зі своєю долею. Цей надзвичайний поет-наратор з дивовижною інтуїцією та провидінням працює з матеріалом примітивних напружених натур з могутньою тваринністю, найохочіше показує їх у безпорадності й упертості, у трагічному засліпленні їхньої обмеженої індивідуальності.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1937, nr 38 [аналіз трьох книг: роману французької авторки єврейського походження, емігрантки з СРСР Ірен Неміровскі (справжнє ім’я: Ірина Неміровська, 1903—1942) за назвою «Кар’єра», перекладеного Й. П. Зайончковським, виданого видавництвом „Rój” (Варшава, 1937); роману німецької письменниці Анґе Зайдлер (?) за назвою «Готель під Прекрасним Сонцем», перекладеного Тадеушем Пшеворським (Варшава, 1937); збірки малих літературних форм сербського письменника, есеїста, лауреата Нобелівської премії (1961) Іво Андрича (1892—1975) за назвою «Новели», перекладеної Марією Знатович-Щепанською, виданої видавництвом „Biblioteka Polska” у серії „Biblioteka Jugosłowiańska” (Варшава, 1937)].

Перевидання:

Bruno Schulz 1892—1942…, s. 159—160.

Книга про кохання

Операції цього автора нагадують кротячу працю. Бреза прокопує підземні проходи у своїй темі, щоб поміж подрібнених грудок землі, в тонкому світлі свічки, крок за кроком, показати внутрішню структуру — надзвичайно близько, виразно й відчутно. Складається враження, що поле зору постійно дуже звужене, але те, що пересувається під променем світла дослідника, — неймовірно виразне, пластичне, ніби побачене крізь лупу. Бреза має особливий дар інтенсивного зосередження на тонкому мотиві нарації. Видається, що решта теми в той момент не існує, і ми, під впливом магії автора, летимо за майстерними рухами його пальців, які виплітають делікатний ланцюг цього предивного мережива.

Ця книга інтригує захопливим ґатунком та густою нарацією, матеріалом, на якому вибудовується мотив авторського монологу. Цей мотив тут особливо вільноплинний, обтяжений і коштовний.

У найглибшому сенсі, будь-яка проза має власну тональність монологу, яка виникає з особливої форми вуст, з притаманної авторові анатомії думки, але властивістю пересічної романної прози є те, що вона так само нетривало зберігає вигляд, наданий їй вустами, як короткочасно вода зберігає форму вуст джерела, і, ледве висловлена, одразу набуває форми западини, в яку вливається, переходячи до світу об’єктивних змістів, випаровується, а значеннєвість тоді вже зростає й формується ніби незалежно від автора.

Така позірна наївність, такий вихід з якогось абсолютного початку є на подив суттєвою властивістю цього монологу. Я неправильно висловлююся, говорячи про позірну наївність. Це суттєва наївність, справжня наївність мистця, захопленого своїм предметом. Це одна з найчарівніших рис цієї книги, це літургія, та мовчазна увага, з якою автор підслуховує струмінь внутрішньої течії, це безголосе шепотіння внутрішнього монологу. Бреза має відвагу надати цій течії властивого їй темпу. Він не піддається теророві жодного оцінювання, нічого не спрощує, щоразу визначає вагу переживань на власних терезах. Широко розплющеними, уважними, захопленими очима дивиться він на цей світ, не розуміючи його, — і кодує, кодує з глибокою, наївною серйозністю, з єдиною лише турботою про точність і вірність. Тому його нарація пливе так повільно й коштовно переобтяжено, тому про, здавалось би, незначні речі говориться тут дуже серйозно, вичерпно і з великою проникливістю. Тому цей монолог рясніє порівняннями й образами.

Як усе, що органічно зростає, обличчя цього монологу не піддається аналізові й опису. До цього монологу входять і та меланхолійна, м’яка тональність прози, шляхетна монотонність висловів, і те безголосе шепотіння, схоже на нічний політ кажана, але й та специфічна діалектика Брези, манера внутрішнього розмірковування — відмінна від Прустової, хоча якоюсь мірою жанрово наближена, і врешті — той відчай, те майже фаталістично пасивне ставлення до життя, без жодного спротиву злу, легке здивування маніфестаціями з власної глибини. Рідко в якого письменника його духовне обличчя збігається з тілесною монолітністю монологу, з артикулюванням думки, рідко хто так повно висловлюється у найдрібнішому елементі! У більш об’єктивних, епічних письменників таке їхнє обличчя увиразнюється у виборі характерів, у типі пейзажу, в тематиці — у Брези воно ані на мить не відокремлюється від свого фізичного тіла, від струменя монологу.

Психологічний аналіз Брези не обмежується констатацією й описом, розвиваючись як свого роду діалектичний процес, як шалено цікава й легка дискусія. Нерідко самі визначення й образи втягують його у своєрідну проблематику. В кількох місцях Бреза піддається цій особливій проблематиці, демонструючи нам спроби ігрової психології, яка відкрито бавиться, пересувається, наче між дзеркалами, посеред фіктивних паралелізмів і парадоксальних протиставлень. Ці спроби, подібно як у Жіроду[16], дуже майстерні. Гадаю, що, покидаючи терени буквальної правди, ця мітологізована психологія сягає художньої істини вже на вищих щаблях. Небезпека довільності, яка в цьому разі загрожує, збільшує ризик, але водночас — і шанс на перемогу. Однак Бреза ближчий до самого себе, коли він так легко не відривається від ґрунту, коли залишається вірним своїй реєструвальній літургійній докладності. Такий монолог Брези, що встановлює новий вид об’єктивізму, новий спосіб поваги й прихильності до внутрішніх процесів, маю за відважний і подекуди революційний вчинок на нашому ґрунті, хоча в цій книзі немає жодного сліду революційного патосу, духу заперечення чи демонстративного новаторства. Це позитивна і шляхетна революційність, невимушена й витончена.

Темою цієї книги є велике «класичне» кохання Ґривалда й Ізи — нещасливе для Ґривалда, бо Іза, втомлена тяжким і складним характером коханця, покидає його і виходить заміж за Дьювальса. Історія цього почуття, яке від самого початку оповіді належить минулому й висвітлюється ретроспективно, своїм масштабом, своєю неординарністю переростає все, що відбувається в цьому середовищі без подій і власного змісту, спраглому незвичайності і звиклому паразитувати на чутках. Тінь цього великого, майже мітичного кохання падає на всі події, постійно мерехтить на горизонті книги. Впізнаємо її в чудових ліричних відступах щоденника Ґривалда, в його випадкових зізнаннях, у легенді, що з пліток і розмов виросла довкола