Читати книгу - "Степовий вовк"

ж таки ціле своє життя проповідували протилежне, проголошували віру й оптимізм і навіювали собі та іншим ілюзію про тривалість і значущість наших духовних потуг. Ви відштовхували і придушували тих, хто дошукувався глибини, приглушували голос гіркої правди і в собі самому, і в Клейсті та Бетховені. Десятки років ви вдавали, буцімто нагромадження знань, колекціонування речей, писання і збирання листів, весь ваш веймарський старечий побут справді є способом увічнити мить,― а ви ж її тільки муміфікували,― справді є способом одухотворити природу, а ви ж із неї тільки могли зробити стилізовану маску. Ось та нещирість, яку ми вам закидаємо.

Старий таємний радник задумливо дивився мені у вічі, й далі всміхаючись. Потім, на мій подив, запитав:

— Коли так, то вам, певне, дуже не подобається «Чарівна флейта» Моцарта?

І не встиг я заперечити, як він додав:

— «Чарівна флейта» показує життя як чудову пісню, звеличує наші почуті я, хоч вони й скороминущі, як щось вічне й божисте, вона не погоджується ні з паном фон Клейстом, ні з паном Бетховеном, а проповідує оптимізм і віру.

— Ну так, так! ― сердито вигукнув я.― Бог його знає, чому вам спала на думку саме «Чарівна флейта», яку я люблю над усе! Але Моцарт не дожив до вісімдесяти двох років і в своєму особистому житті не дбав про довголіття, про лад, про бундючну гідність, не так, як ви! Він не був такий пихатий! Він відспівав свої божисті мелодії і помер. Помер молодим, бідним, невизнаним...

Мені перехопило подих. Треба було десятьма словами віддати тисячу думок. Чоло мені зросив піт.

Але Гете дуже привітно мовив:

— Мабуть, це справді непростимий гріх, що я дожив до вісімдесяти двох років. Але я з того мав набагато менше задоволення, ніж ви собі уявляєте. Ви маєте слушність: я завжди прагнув довголіття, завжди боявся смерті і боровся з нею. Я вважав, що боротьба зі смертю, тверда, вперта воля до життя ― це рушійна сила життя й діяльності всіх видатних людей. І я своїми вісімдесят двома роками, мій юний друже, так само переконливо довів, що врешті кожна людина мусить померти, як довів би це, померши школярем. Якщо це може мене виправдати, то я б ще додав: у моїй вдачі було багато дитячого, я був дуже цікавий до всього й любив гаяти час на гру. І дуже багато його згаяв, поки переконався, що треба колись кінчати гру.

Кажучи це, він усміхнувся ― хитро, навіть пустотливо, мов хлопчак. Він став вищий, стояв вільніше, вираз напруженої гідності зник з його обличчя. І тепер навколо нас забриніли мелодії, самі пісні на слова Гете. Я виразно почув Моцартову «Фіалку» й Шубертове «Хай знов і луг, і ліс». Обличчя в Гете також порожевіло, помолодшало, він сміявся і ставав схожий то на Моцарта, то на Шуберта, наче їхній рідний брат, зірка в нього на грудях обернулася на букетик лугових квіток, посеред якого весело, буйно цвіла жовта примула.

Мені не дуже подобалося, що старий так легко, жартома відбився від моїх запитань і звинувачень, і я докірливо глянув на нього. Тоді він нахилився вперед, притулив губи, що стали вже зовсім як у дитини, до мого вуха й тихо прошепотів:

— Юначе, ти надто поважно ставишся до старого Гете. Не треба так ставитись до старих людей, що вже померли, бо це буде несправедливо. Ми, безсмертні, не любимо, щоб до нас так ставились. Ми любимо жарт. Поважність, юначе,― це питання часу; воно виникає тому, признаюся тобі, що люди переоцінюють час. Я теж колись надто цінував час, тому й хотів дожити до ста років. А вічність, щоб ти знав, не має часу. Вічність ― це одна мить, її якраз вистачає, щоб пожартувати.

Справді, йому вже дарма було казати щось поважне. Він весело й пружно пританцьовував, і примула то вистрілювала з його зірки, мов ракета, то меншала й зовсім зникала. Дивлячись, які блискучі він робить фігури, я подумав, що цей чоловік принаймні не пропустив нагоди навчитись танцювати. Він танцював чудово. Раптом я знов згадав про скорпіона, чи то пак, Моллі, й запитав Гете:

— Скажіть, будь ласка, Моллі тут немає?

Гете голосно засміявся. Він підійшов до столу, витяг шухляду, взяв звідти гарну шкіряну чи оксамитову скриньку, відчинив її і підніс мені до самих очей. Там, на темному оксамиті, лежала малесенька, бездоганна, мерехтлива жіноча ніжка, чудесна ніжка, трохи зігнута в коліні, з витягненою вниз ступнею, що кінчалася найтендітнішими в світі, довгими пальчиками.

Я простяг руку, щоб узяти ту ніжку, в яку зразу ж закохався всім серцем. Та тільки-но я хотів схопити її двома пальцями, як вона нібито ледь ворухнулася, і в мене враз з'явилася підозра, що то, мабуть, скорпіон. Гете немов прочитав мої думки, він немов цього й хотів: побачити моє глибоке збентеження, побачити, як у мені гарячково змагатимуться бажання й страх. Він тримав чарівного скорпіончика перед самим моїм обличчям, дивився, як я його прагну і як його боюся, і, мабуть, це його неабияк розважало. Поки Гете дражнив мене цією гарненькою, небезпечною штукою, він раптом знов зробився старим, дуже старим, тисячорічним, сивим, як молоко, і його зів'яле старече обличчя тихо, нечутно сміялося, він весь тремтів зі сміху, задоволений своїм моторошним жартом.

Прокинувшись, я забув свій сон і згадав його аж пізніше. Я проспав, мабуть, з годину, хоч ніколи не думав, що можна заснути на стільці в ресторані, серед музики й метушні. Моя мила дівчина стояла переді мною, поклавши мені руку на плече.

— Дай мені дві або три марки,― сказала вона.― Мені треба розрахуватися в буфеті.

Я дав їй свій гаманець, вона пішла й скоро вернулася.

— Ну, тепер я ще можу хвилину посидіти біля тебе, а тоді мушу йти, в мене побачення.

Я злякався.

— З ким? ― швидко спитав я.

— З одним добродієм, голубе. Він запросив мене до бару «Одеон».

— Ох, я думав, що ти не кинеш мене самого.

— То було б самому запросити мене. Він тебе випередив. Нічого, зате ти заощадиш багато грошей. Ти знаєш «Одеон»? Після півночі там подають тільки шампанське. М'які крісла, негритянський оркестр, дуже гарно.

Усього цього я не врахував.

— То дозволь мені запросити тебе! ― благально мовив я.― Я думав, що так і має бути, адже ми стали друзями. Я запрошу тебе, куди хочеш, тільки скажи куди.

— Дуже