Читати книгу - "Том 7"

— Я, здається, злякав вас? Вибачайте ласкаво! — мовив панич.

— О ні, нічого, я так щось... не сподівалась. Дякую.

— О пані!.. Але де ж ви йдете?

— Я... так, на проходку.— Софія не призналась би зроду, що йде за покупком для баронеси.

— Чи позволите собі товаришити? — спитав Станіслав.

— Чому ж ні, се, може, остатній раз ми з вами стріваємось...— мовила Софія, а в голосі бринів смуток.

— Як? Чого в остатній раз?

— Тож хутко сезону кінець, я виїду звідси.

— Куди? В Росію?

— Ні, перше поїду в Париж.

— Ах, я теж збираюся їхати звідси в Париж! Може, якраз ще побачимось.

Промінь блиснув у погляді Софії.

— А, коли так, то певне, навіть напевне.

— Де буде ваша домівка в Парижі?

— Та я ще сама не знаю... се буде залежати...— Софія замовкла.

— Я б вам радив зостановитись при вулиці Rivoli.

— Не знаю ще,— як вийде.

— А хутко від’їжджаєте?

— Так от, може, за тиждень.

— Я теж за тиждень збираюся виїздити. Дуже радий був би служити вам, чим можу, при подорожі, якщо позволите.

— Я дуже вам вдячна, ви так гречні.

— О пані!..— але тут несподіваний випадок не дав паничеві докінчити гречної фрази: якось несесер зачепився за кущ, вибився з рук, упав додолу, і по стежці покотились пляшки з води мінеральної та дрібні гроші. При помочі Станіслава Софія швидко зібрала теє все у несесер, але вже добрий настрій зовсім зник після того випадку. Софія згадала, що баронеса давно її жде і, певне, досі тяжко люта. Вона завважила, що проминула заклад мінеральних вод, що вже третя година,— час, коли баронеса обідає.

— Ох, час мені додому! — швиденько мовила вона.

— Вже додому? Як мені шкода, пані...

— Вже пізно. Прощайте.

— Прощайте? — переказав Станіслав з докором.

— Ну, до побачення! — Софія подала йому руку і за-шарілась.

— До побачення — тут або там, в Парижі!

Панич міцно стиснув ручку Софії. Софія усміхнулась і не знайшла, що відповісти.

Забігши в аптеку, вона хутко прийшла додому.

— Enfin! 1 — зустріла її баронеса.

— Я забарилась, там мусила ждати; не було свіжих вод.

— Не було? Гаразд! — баронеса дивилась проникливо Софії в вічі.— Ну, та вже що з вами споритись, не хочу перед виїздом собі нерви дражпити, ранішні поїзди потребують багато сили.

Софія в диві глянула на баронесу. «Що вона каже? Який виїзд? Які ранішні поїзди?»

— Ах, правда, я вам не сказала,— я завтра їду звідси ранішнім поїздом. З сих купелів жадної користі, тільки шкода. Так от: щоб на завтра на ранішній поїзд всі речі були влагоджені і рахунки оплачені.

— На ранішній поїзд? Адже, здається, поїзд паризький відходить вночі?

— Я не їду в Париж.

Софія не стямилась,— се було надто несподівано й тяжко.

Зібравшись на силі, вона спитала:

— А куди ж поїдем?

— В моє село, в Самарську губернію. Там на степах я, може, поправлюсь, питиму кумис...

«Господи боже!.. Ні, се вже надто!..» — Софія вибігла з хати, невважаючи на баронесу.

«Яка вона підлаї Яка вона черства егоїстка! — думала Софія, шпарко ходячи в себе по хаті та вмиваючись гіркими слізьми.— І як вона могла мені кинути се так просто, раптом? Та се ж однаково, що сказати людині: «Завтра тебе втоплять,— приготуйся!..» Дивно мені, де тільки беруться в мене сили, щоб терпіти оте все!.. Ох, коли б в і н знав, яка я нещасна!»

Увійшла служниця-німка.

— Ясновельможна пані питає, чи ви вже вкладаєте речі?

Софія нагле спинилась посеред хати, обличчя в сльозах, погляд лютий, палкий:

— Скажіть вашій пані, що я... їй...

— Was befehlen Sie, gnadige Frau? 1 — спитала здивовано німка.

— Скажіть пані,— сказала Софія спокійніше по-ні-мецьки,— що хутко буде все готове, нехай не турбується.

— Ще ясна пані казала, щоб ви купили п’ять пляшок мінеральної води на дорогу.

— Добре.

Служниця пішла. Софія тремтячими руками почала вкладати речі. Сльози туманили їй очі, серце тремтіло від гніву й досади. «Хоч би написати до мами, чи що!..

Ой, чи маю я час? І Та й навіщо? вона не зрозуміє мого лиха, моєї гіркої біди!..»

Софія заходилась від сліз. Серед плачу, ридання та клопотів провела вона цілу ніч без сну. Однак на ранок було все готове.

Ранком наші пані виїздили в Росію. Баронеса була закутана, «немов на Сибір вибралась»,— мовляла Софія, бо день був сірий, сльота страшенна. Софія закрила вид щільним вуалем, бо мала змарнілий вид і червоні, заплакані очі. Панича вона сьогодні не бачила, та навіть не сміла бажати побачити його. їй було смутно, гірко, тяжко, вона була «лихом прибита». Хто б міг бачити її обличчя в той час, то, певне, сказав би, що й вона «немов на Сибір від’їжджала».

XII

«Дорога мамо!

Здумайте тільки, як я прожила сей час: цілих два місяці в страшенній глушині, в Самарській губернії, де, окрім диких мужиків, ні душі нема...» — так писала Софія до матері, вернувшись з села в місто.

Вже смеркало, в хаті робилося щораз темніше, а Софія сиділа і ретельно писала. В місті їй було трохи вільніше, отож могла вибрати час до писання. Так,— було вільніше, але чи краще? В місті все дражнило її спогадами, на що не подивиться — такий її жаль обгорне!.. Тепер баронеса має госгі, Софія знає усіх тих гостей, і вони її добре знають... знали колись! А тепер?