Читати книгу - "Duty free"

а насичений запах надавав особливого відтінку поверхні. Отже, запах — смаженої їжі, старого одягу, брудного вапна, сирості й заіржавілих труб, масних шпалер, кіптяви й котів, хвороб і старості, стійкий запах газу на кухні від старої плити, запах тисячі й однієї органічної субстанції, що в’їлася у мозаїку паркету.

Їй також траплялися геть екстремальні місця, як от прибудови-шпаківні на піддашшях («Проходите на останній поверх, далі ще одні сходи, далі проходите один коридор, потім двері і ще один, а там уже наша квартира. Ні, коду на під’їзді нема»), непевні й хисткі, а якщо щиро — геть ненадійні, але безмежно симпатичні через можливість нескінченно розглядати зоряне осіннє небо з вікна на рівні даху. Або підвальні помешкання: внутрішній дворик на Ринку, в якому вона, задихаючись від вологи, знайшла немічного старушка у двох малесеньких кімнатках із мокрими стінами, настільки темними й непривітними, що вони здавалися в’язничною камерою, якби не п’єц, килими на стінах і тумбочка з ліками. Двері з так званого помешкання виходили просто у внутрішній двір, старушок їх не зачиняв, принаймні вдень.

Були й чарівні місця, які геть не надавалися до продажу: неймовірно світле горище із скляним дахом і зграєю голубів, хоча Ванда припускала, що голубів вона могла додумати пізніше. Нещодавно був дощ, і де-не-де через дірявий дах крапала вода у розставлені на горищі старі полумиски. Це була би неймовірна хата, якби єдиним входом (і виходом) на горище не були страшенно вузькі гвинтові сходи і якби власницею не була майже нездатна до нормального спілкування бабуся. Сюди ніяк би не пролізла більш-менш огрядна людина, не кажучи вже про меблі чи будівельні матеріали. Напевно, колись тут був інший вхід, бо якось же потрапили до помешкання стара чавунна ванна, газова колонка, ті ж таки меблі. Але чи все це встановили, ще коли зводили будинок, а чи десь і справді існував та в процесі неодноразових переділів і перебудов назавжди загубився інший вхід (і вихід) — невідомо, а бабця вже не згадає. А якщо й згадає, у Ванди все одно не було клієнтів на купівлю сусіднього (щонайменше на сто квадратів) помешкання, прорубування дверей, встановлення сходів та решту інженерних див. Тож вона залишила замуровану бабцю на залитому сонцем горищі з її примарною зграйкою голубів, краплями та променями у відрах і полумисках.

Ванді тепер часто доводилося говорити про гроші: холоднокровно збивати ціну, закликати до здорового глузду, додавати й віднімати суми боргів за газ та воду, суми на послуги нотаріуса, які залежали від химерності кожного конкретного випадку — з усіма цими розлученнями, домовленостями, бозна-коли зареєстрованими родичами. Найгірше було з великими старими помешканнями: покупці на такі траплялися нечасто, квартири були на ринку доволі довго, і їхнім власникам остаточно зносило дах.

— Мы передумали: мы хотим 30.

— Та ми ж з вами тільки вчора домовилися про 26! Ви ж розумієте, скільки у вашій квартирі затягне ремонт.

Під час цієї розмови вони стоять на величезній закіптюженій кухні, практично без меблів: колись біла газова плита, колись біла емальована мийка і кульгавий стіл. На підлозі чомусь багато цибулі, сушать вони її чи що? Власниця вимагає, аби у корисну площу зарахували антресолі на кухні: колись на них, певно, спала прислуга, там і тепер чиєсь спальне місце, якихось бозна коли зареєстрованих тут ельфів та гоблінів.

— Вы же знаете, что 26 — это слишком дешево. А у нас больше ничего нет. Вообще ничего, все, что на сберкнижках было, все же пропало… Нам же другое жилье надо купить? Надо. Вот вы такая умная, так найдите нам двухкомнатную квартиру за семь тысяч! В центре.

— Пропоную вже.

— Какой этаж?

— Перший.

— Мы не хотим первый.

— Є двокімнатна на другому за сім п’ятсот. Вхід з балкона. Вікна у двір.

— А где мы возьмем эти пятьсот?!

На подразник «где возьмем» реаґує син власниці, запущений чоловік близько 45 років, і десь зі свого кутка, в якому він досі дрімав, мов велика суха комаха, вступає у діалог:

— Мы не можем доложить пятьсот. Где я возьму пятьсот, мне столько не платят. И вообще, сколько они там платят… ходишь-ходишь на эту работу… — Комаха продовжує бурмотіти про щось своє, так і не вилізаючи з кутка.

— А даже если и 30, — йде в наступ власниця. — Я десять тысяч отдаю дочке в Москву. Что она в Москве за десять тысяч купит?

Вона по-справжньому обурена, цього разу мовчазною необізнаністю Ванди з московськими цінами на нерухомість і небажанням прийняти той факт, що, на відміну від Москви, їхня квартира — вход-с-подъезда-бетонные-перекрытия-ванная-восемь-кухня-девятнадцать-кладовка-десять-минут-от-центра — дістанеться якимсь канадцям (небось прихвостни фашистские!) практически даром. Її гнів стає все безкомпроміснішим, і нижче 30 вона вже не спускає. Отетерілий канадієць підписує угоду про наміри, а наступного дня починається розмова про 32 тисячі…

У роботі з львівськими клієнтами допомагало впізнаване обличчя. Тим, хто купував квартири в історичних будинках, Ванда радила знайомих реставраторів як прорабів-консультантів (чи то рабів-консультантів, як уже кому щастило). Якщо з клієнтами налагоджувався більш-менш нормальний людський контакт, вони мали гроші й не були геть одноклітинними істотами, вона також намагалася продати їм до нового помешкання картини друзів-художників (з чого мала невеличкий, але вельми помічний в її ситуації відсоток). Найексцентричніші навіть замовляли у них фрески. Хоча правдиві ексцентрики купували вілли та привозили групи дизайнерів з Італії, які мали би, за задумом власників, перетворювати скромні маєтки довоєнних гінекологів на мініатюрні версії Палацо Дукале. Вони наповнювали старі вілли «справжньою красою»: зірками на стелях, мармуром та позолотою у ванних, канделябрами та балдахінами, лицарськими обладунками та самурайськими мечами, опудалами ведмедів і соколів, дипломами неіснуючих американських академій під склом, орденами, грамотами, стрічками дворянських зібрань, дзеркалами у монументальних рамах, скульптурами античних богів, російськими іконами та мініатюрними китайськими фонтанами.

Одному з таких палаців, а саме — новоприбулого достойника з Дніпропетровська, який збирався осісти у Львові й займатися тут «импортом и экспортом, пару проектов на польской границе, я там задействован как э-э… эксперт», бракувало живопису.

— Ты когда-нибудь занималась любовью на кровати за двадцять тысяч долларов?

— Ні, — чесно відповіла Ванда.

— Вот… вишня, индивидуальный заказ… — Експерт із транскордонної співпраці любовно торкнувся вишневого бильця. — Шото они плохо выглядят…

Експерт задумливо вдивлявся в якихось аж доісторичних риб у великому акваріумі. Зверху на акваріумі лежало кілька грубих стосів газети «Бизнес».

— Выпрыгивают суки, — відповів господар на погляд Ванди. — На гостей, бга-га-га! Шутка. Не, если серьезно, то када кормишь, чуть подпрыгивают, смотреть надо, шоб палец не отгрызли.

— А