Читати книгу - "Сутінки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— У вовкулаків є вороги?
— Лише одні.
Я наполегливо втупилася в Джейкоба, намагаючись видати нетерпіння за захоплення.
— Тому, як бачиш, — вів далі він, — не-мертві — наші вороги з давніх-давен. Але зграя, що з’явилася за часів прадідуся, відрізнялася від інших. Вони полювали по-іншому, ніж решта їхніх родичів, і не становили загрози для племені. Отже прадідусь уклав із ними перемир’я. Якщо вони пообіцяють не заходити на наші землі, ми не викажемо їх блідолицим, — підморгнув він мені.
— Якщо вони не були небезпечними, то чому…? — прагнула з’ясувати я, силкуючись не дати йому зрозуміти, чому я так серйозно переймаюся цією неймовірною страшилкою.
— Хай там як, для людини ризиковано перебувати поруч із не-мертвими, навіть якщо ті такі культурні, як цей клан. Ніколи не знаєш, коли вони занадто зголодніють, щоб опиратися голодові, — навмисне погрозливо сказав він.
— Що ти маєш на увазі під словом «культурні»?
— Вони заявили, що не полюють на людей. Вважається, вони натомість навчилися харчуватися тваринами.
Я намагалася говорити звичайним тоном.
— А яким чином ця історія дотична до Калленів? Вони схожі на не-мертвих, що прийшли до твого дідуся?
— Ні, — зробив Джейкоб театральну паузу. — Вони і є ще ті не-мертві.
Швидше за все, він подумав, що жах на моєму обличчі викликаний його майстерністю розповідати страшилки. Він задоволено посміхнувся і провадив далі:
— Зараз їх стало більше, з’явилося двоє нових, він і вона, але решта — ті самі. Коли жив прадідусь, всі вже знали голову клану, Карлайла. Він жив тут, а потім залишив ці місця ще до того, як прийшов твій народ, — боровся Джейкоб зі сміхом.
— Хто вони такі? — нарешті наважилася запитати я. — Хто такі не-мертві?
Він похмуро всміхнувся.
— Кровопивці, — відповів він замогильним голосом, — ви називаєте їх вурдалаками, вампірами.
Я втупилася в білі буруни неспокійних хвиль, не впевнена у тому, щó зараз можна прочитати на моєму обличчі.
— У тебе гусяча шкіра, — задоволено захихотів він.
— Ти природжений оповідач моторошних історій, — похвалила я його, не відриваючи очей від океану.
— До біса дика історійка, правда? Не дивно, що тато не хоче, аби ми її розповідали хоч комусь.
Я досі не могла достатньо опанувати себе, щоб подивитися на Джейкоба.
— Не бійся, я збережу вашу таємницю.
— Ой, здається, я зараз порушив угоду, — розреготався він.
— Я заберу таємницю з собою в могилу, — пообіцяла я. І затремтіла.
— Слухай, серйозно, не розбовкай Карлайлові. Він страшенно розгнівався на тата, коли дізнався, що частина наших відмовляється їхати до лікарні, відколи він там працює.
— Звичайно, я мовчатиму як риба.
— Отже, тепер ти вважаєш, що ми — купка забобонних дикунів, чи як? — запитав Джейкоб жартівливим тоном, але не без стурбованості. Я досі дивилася на воду.
Я повернулася й усміхнулася йому як могла природно.
— Ні, хоча відтепер я знатиму, що ніхто краще за квілеутів не розповідає страшні історії. У мене досі гусяча шкіра, бачиш? — простягнула я руку.
— Клас! — усміхнувся він.
Раптом шурхіт камінців, що вкривали пляж, попередив про чиєсь наближення. Наші голови одночасно сіпнулися і піднялися. Це були Майк із Джесикою, котрі чимчикували до нас на відстані півсотні метрів.
— Ось ти де, Белло! — полегшено вигукнув Майк, махаючи мені рукою.
— Це твій хлопець? — поцікавився Джейкоб, якого насторожили ревниві нотки у Майковому голосі. Я сама здивувалася, як сильно це помітно збоку.
— Звісно, ні, аж ніяк, — прошепотіла я, надзвичайно вдячна Джейкобові, через що мені хотілося, аби він почувався щасливим. Я підморгнула йому, завбачливо відвернувшись, щоб цього не зауважив Майк. Він вищирився, підбадьорений дурнуватим кокетством.
— Тож коли я отримаю водійські права… — почав він.
— Ти обов’язково заїдеш до мене у Форкс. Ми весело потусуємося, — кажучи це, я почувалася винною, розуміючи, що використала хлопця. Але Джейкоб справді викликав у мене симпатію. З нього вийшов би хороший товариш.
Майк підійшов до нас, Джесика зупинилася на кілька кроків позаду. Я помітила, як він оцінююче розглядає Джейкоба і задоволено відзначає про себе, що той замалий іще, аби зацікавити мене.
— Де ти поділася? — запитав він, хоча відповідь, власне, була просто перед носом.
— Джейкоб розповів мені кілька місцевих переказів, — охоче похвалилась я. — Напрочуд цікавих.
Я тепло посміхнулася Джейкобу, той вишкірився у відповідь.
— Гаразд, — Майк замовк на хвильку, проводячи переоцінку ситуації в контексті наших із Джейком панібратських взаємин. — Час додому. Схоже, скоро піде дощ.
Ми поглянули на насуплене небо. Незабаром справді почнеться дощ.
— Добре, — скочила я з місця. — Я вже йду.
— Приємно було знову зустрітися, — сказав Джейкоб. Я не сумнівалася, що він навмисне вирішив підкусити Майка.
— Атож. Наступного разу, коли Чарлі поїде навідати Біллі, я приїду з ним, — пообіцяла я.
Джейкова посмішка дістала б, напевно, до зірок, не те що до вух.
— Це було б класно.
— І дякую! — додала я щиро.
Ми брели по камінню до табору, я натягнула на голову каптур. Кілька крапель пролетіли у повітрі, залишивши темні плями на каменях, на які потрапили. Коли ми дісталися «субурбана», решта наших активно вантажили всередину речі. Я прошмигнула на заднє сидіння поруч із Анжелою і Тайлером, заявивши, що інші пасажири також мають право на козирне місце. Анжела не відривала очей від вікна, спостерігаючи за народженням бурі, Лорен крутилась як дзиґа на середньому сидінні, щоб завоювати увагу Тайлера, а я просто відкинула голову на сидіння, заплющила очі й спробувала взагалі не думати.
Розділ 7
Кошмар
Я сказала Чарлі, що не голодна й маю купу домашньої роботи. По телеку показували дуже важливий баскетбольний матч, хоча я, наприклад, геть не розуміла, чим він особливий. Хай там як, Чарлі не зауважив на моєму обличчі чи в голосі нічого незвичного. Опинившись у кімнаті, я замкнула двері й переколошматила стіл догори дриґом у пошуках старих навушників. Знайшовши, я під’єднала їх до маленького кишенькового плеєра. Я вирішила послухати подарований Філом на Різдво диск — один із його улюблених гуртів, що як на мій смак, трохи надміру захоплювався бас-гітарами. Я вставила диск у плеєр, впала на ліжко, одягнула навушники, натиснула на пуск і збільшувала гучність, доки у мене не заболіли вуха. Я заплющила очі; темрява виявилася не суцільною, довелося натягнути на голову подушку.
Я цілковито зосередилася на музиці, намагаючись витлумачити текст і розгадати чудернацький візерунок барабанного ритму. Щонайменше тричі прослухавши диск, я вивчила всі приспіви напам’ять. І здивовано усвідомила, що насправді гурт мені подобається, треба лише звикнути до специфічної манери виконання. Не забути б іще раз подякувати Філові.
Терапія подіяла. Різкий барабанний бій унеможливлював
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сутінки», після закриття браузера.