Читати книгу - "Земля"

– Вже змалку був такий упертий і злосливий! – тягнула Марія далі своє. – Я собі нагадую все добре.

– Від дитини нема чого великого надіятись, на те воно й дитина, і до того нема що чіпатися. І ми були колись дітьми й робили добре і зле. Що хто винен тому, що був дурною дитиною?

– Я кажу лише, що він уже тоді був непослушний і упертий і робив своїй мамі все наперекір, як вона приказувала що-небудь!

– Чи ти слухала все твоєї небіжки-мами, Маріє, ге? – спитав чоловік і усміхнувся, бог знає чому, вимушено.

– Ви старі й дурні! – затріпотала вона нетерпеливо. – Я говорю про огонь, а ви говорите про воду. Я кажу, що він був уже змалку упертий і злобний, а ви кажете мені, які-то змалку були ви, яка я і які були інші. Що мені з того?! Адіть, одного разу, коли ще був малий, відібрав йому один хлопець – мені здається, молодший брат Тодорики, що відтак помер, нагадуєте собі? – відібрав йому сопілку, бо вони все оба разом на толоці пасли товар. Сава не сказав нічого. Чотири неділі пізніше зловив великого джмеля і упхав його хлопцеві за ковнір. Як хлопчище заслаб і лежав запухлий, а Саву за те били і сварили та й допитували, чому таке наробив, мовчав, як камінь. Затявся та й мовчав. «Видиш? – кажу йому, – він може і вмерти!» Він споглянув лиш по-вовчому в землю, зморщив брови, а по якійсь хвилі почав плакати. Плакав, але не сказав ані словечка. А як я приказала піти до хлопця та його мами та перепросити обох, не рушивсь з місця. Неначе закам'янів, так стояв тутки, і ніби занімів. Тоді була би я йому з гніву кості поломила. І лише мав щастя, що був усе такий мізерний і блідий, інакше, бігме, була б кості поломила! Та й такий він і тепер, та й тому маю я жаль до нього!

– Він не був усе такий, як тепер, не слухав тільки свого розуму, Маріє! – сказав старий. – Лише відколи зайшов у приятельство з Григорієм, вертиться йому плутанина в голові!

– Ей, він усе був лінивий і упертий! – закинула стара знов своє роздразнено.

– Лінивий!.. Але він не крав і не бокував від праці так, як тепер, та й…

– А ви се видите і скажете йому хіба раз у рік яке слово! – перервала вона люто бесіду Івоніки. – Якби він вам і хату над головою запалив, ви б набрали води в рот. Я не знаю, що у вас за серце. Ви все лиш добрі та добрі; лиш оце одно знаєте ви, але се недобре, Івоніко!

Він задержався в клепанні і глянув на неї.

– Маріє! – сказав поважно і докірливо. – Чи Сава не є так твоя дитина, як Михайло? І чи ти його менше любиш? Чи ти його не вродила? Що ти від мене хочеш? Він молодий і дурний і підмовлений лихими людьми. Рахіра наробила йому щось, але як то минеться, вона стратить свою міць над ним, він назад верне до нас. Я його пазю[87], хоч і мовчу. Мовчи й ти і тримай язик за зубами. Михайло також вилить більше, як ти думаєш, а Сава се знає. Довго не буде її триматися; вона не чесна дівчина, а женитися з нею він не буде, бо ж вона його перва сестра, а се ж гріх. Він знає оце все, і оце все мусить скінчитися. Треба лиш бути терпливим… і Бога просити, щоби нас не опустив… щоб і Михайла не опустив…

– Михайле, Михайле! – зойкнула нараз Марія, мов уколена. – Дитино моя, серце моє! За що відривають тебе від мене, за що садять у ярмо? Що будемо без тебе діяти? Що пічне земля без тебе? Як то сонечко, так зайдеш ти для нас, а я розіб'юся, жаль за тобою виссе мою кров і побілить моє волосся. Ми-хай-ле! Ми-хай-ле!

Він підняв живо голову і глипнув журливо на неї. Чи не товкла знов головою до стіни? Коли жаль обхопляв її так нагло, як тепер, коли пригадувала собі розлуку із своїм любимцем, чинила се майже за кождим разом, а вона була вже слаба і немолода.

Але сим разом вона не робила того. Вона лише заводила й нарікала, а там, може, й заплаче знов…

Похнюпив голову, як перше, на груди, зморщив болісно чоло і клепав перед собою дальше мовчки косу, ба ще пильніше.

Вона не вмовкала. То з середини хати, то по надвір'ю прокидався її голос жалісно… все нарікала. Від часу до часу здіймалася її худа права рука… і грозила комусь удалині…

Відтак настала ніч. Ясна й тиха, найшла обох, як спочивали кожде в глибокій тишині в темній хатині… з їдовитим горем у серці, безсонно…

V

О тій самій порі, коли Михайло дожидав своєї дівчини, закрадався Сава, мов злодій, крізь городи й поміж хати до Рахіри.

Мешкала зі своїми родичами в малій хатині в поблизькості старого величезного лісу, що станув коло села, мов велетенський мур, недалеко найліпшої товаришки Маріїної, розумної та язиком гладкої Домніки.

Старий Григорій і його жінка, сліпа на одно око Тетяна, не мали жодної землі і винаймали щороку кільканадцять пражин поля у чужих людей, щоб хоч отак тручати свою біду вперед. Мала хатина, що стояла посередині малого садка, була стара й похила, і здавалося, що по кождій сильній тучі щораз більше похилялася в сторону лісу.

Григорій був зарібником, його жінка ходила враз із ним на роботу, бралася за всяку працю, лиш Рахіра оставалася дома і проводила свої дні у безробітті або швендяла по селі, задержуючися коло кождої хати, де були дівчата або молоді хлопці й нав'язували балаканку.

Се було правда, що вона, а властиво, її батько походив із «Циганії».

У сусідньому селі, що вважалося уже містечком, бо в ньому відбувалися ярмарки й торги, осілася була ще за давніх літ колонія циганів.

Тодішній дідич і властитель села подарував тій колонії якусь частину землі. Так вона осілася там, і частину тої землі враз із мешканцями прозвано Циганія.

Цигани мали тут свого, окремого двірника, своїх громадських радних