Читати книгу - "Помаранчева дівчинка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Отож, коли персонажі починають вживати dualis, до казки вводяться цілком нові правила. «Ми йдемо на прогулянку!» Як просто, Ґеорґу! Чотири слова, але вони описують цілісний за змістом перебіг дії, який має глибокий сенс у житті двох людей на Землі. І йдеться тут не лише про мінімізацію слів задля збереження енергії. «Ми йдемо в душ!» — каже Вероніка. «Ми обідаємо!» «Ми лягаємо спати!» Цих слів достатньо, аби зрозуміти, що йдеться про лише один душ, одну кухню й одне ліжко.
На мене поява нового займенника справила приголомшливе враження. «Ми» — наче замкнулося коло. Немов увесь світ переплавився воєдино і набув вищої сутності.
Молодість, Ґеорґу! Молодеча легковажність!
А ще я пригадую теплий серпневий вечір, коли ми сиділи над водою на Бюґдьой[12]і милувались фьордом. Не знаю, звідки воно в мене взялося, але слова несподівано зірвалися з язика:
— Ми живемо на світі лише оцей єдиний раз!
— Так, тут і тепер, — підхопила Вероніка, ніби вважала, що про це слід пам’ятати.
Однак мені здалося, вона хотіла відмахнутися від того, що я намагався висловити, тому процитував:
— «Я думаю про вечори такі, як цей, коли мене вже не буде…»
Я знав, що Вероніці відомі ці слова з вірша Улафа Бюля.[13] Колись ми читали його удвох.
Вероніка раптом обернулася до мене й ухопила мене за мочку вуха:
— Але ж ти був тут! Lucky you!
Восени Вероніка вступила до Академії мистецтв, а я продовжив медичні студії. Після перших загальних курсів навчання ставало щораз цікавіше. По обіді та вечорами ми зустрічалися, як тільки випадала найменша нагода, принаймні намагалися бачитися щодня. Утім, Помаранчева дівчинка таки забрала собі два повних дні, які я заборгував їй в Севільї. Гадаю, лиш би подражнити мене, а може, й для того, щоб утвердити свій статус. Ми й далі мусили дотримуватися правил, бо казка ще не закінчилась — вона щойно почалась, щораз більше буяла навколо нас, розросталася, постійно створюючи нові правила. Пригадуєш, що я тобі казав про правила? Це деякі суттєві речі, які слід робити або ж не робити, не конче розуміючи їхній сенс. Навіть говорити про них не обов’язково.
В Осло Вероніка також винаймала в однієї старої пані кімнатку з кухонною нішею. У віддяку за житло вона мала підстригати улітку травник перед будинком, узимку — відгортати сніг, а ще кілька разів на тиждень купувати для господині харчі та пляшку портвейну з Вінмонополет.[14] Однак стара пані — називалася вона фру Мувінкель — не мала нічого супроти, аби ці обов’язки час до часу виконував я. Таке було нам на руку, бо пані потроху ставала поступливішою і дозволяла мені іноді ночувати в кімнатчині Вероніки — я ж бо вносив свою лепту в оплату за помешкання.
Коли настало Різдво, ми знову пішли разом на святкову відправу до Катедри, вважаючи, що маємо віддати дань одне одному. Вероніка одягнула те саме чорне пальтечко і зашпилила волосся тією ж чарівною срібною шпилькою. Тепер і я вже став часткою казки, отієї незбагненної містики. Того року, ясна річ, ми сиділи разом на одній лавці. Можна було не перейматись, у чий бік повертають голови чоловіки в церкві. Хай обертаються услід Вероніці, скільки душі заманеться! Та вони й оберталися… Я пишався нею! Вероніка сяяла, вона була щаслива. Я, звичайно, також. Можливо, й вона трохи пишалася мною…
Із собору ми поверталися тією ж дорогою, що й торік. Заздалегідь умовились про це. Ми вже мали свої традиції, яких дотримувались. Майже не розмовляючи, рушили до Замкового парку. Хоча про мовчанку не домовлялись, воно так вийшло само собою.
Зупинились, обійнявшись, там, де Вероніка тоді сіла в таксі, бо й тепер наші шляхи тут розходилися. Вероніка пообіцяла батькові зустрітися з ним у старої тітоньки на Шіллебекку, а звідти вони мали усі разом їхати до Аскера, де мешкала її родина. На Джмелиній вулиці мене чекали на Святвечір мама, тато і дядько Ейнар.
Усе повторювалось, як і рік тому. Нам слід було попрощатись ось тут, на вулиці Вергеланна, як тільки над’їде таксі для Вероніки. А що буде після появи таксі? Казка закінчиться? Пропаде магія? Цього в розмові не торкались. Останні півроку ми бачились щодня, за винятком двох прикрих штрафних днів. Помаранчева дівчинка дотрималася своєї урочистої обіцянки. Але якими будуть правила в новому році?
Різдво того року було холоднішим, ніж попереднє. Вероніка мерзла. Я тримав її в обіймах і розтирав спину. Я розповів їй, що після Нового року Ґюннар виселяється з нашого спільного маленького помешкання. Має намір продовжити навчання в Бергені, пояснив я. І що мені доведеться шукати собі іншого компаньйона, щоб дешевше обходилося житло.
Я був боягузом, Ґеорґу! Напевно, вона теж так подумала. Аж розхвилювалася. То Ґюннар виселяється? І я мушу шукати собі когось до спілки? Невже я справді таке планував, не порадившись з нею? Вероніка ледь не лютувала. Я злякався, що цього Різдва ми розсваримось. Та раптом вона сказала:
— То я могла би перебратися до тебе. Я маю на увазі, що ми могли би мешкати удвох… Хіба ні, Яне Улаве?
Саме цього я жадав найбільше у світі. Та мені, на відміну від Вероніки, бракувало відваги. Я боявся ненароком порушити правила… Від радості, що скоро, як тільки вона переселиться на початку січня на Адамстюе, ми станемо нерозлучними, Вероніка сіяла, немов помаранчеве дерево на Плаза де ла Альянза. У році, що ось-ось настане, ми будемо разом не лише щодня, але й кожнісіньку ніч. Отакі нові правила.
Ураз тінь стурбованості промайнула її обличчям. Може, якийсь сумнів, подумав я, може, її все ж щось стримувало? Можливо, сподівання, про які не хочеться говорити?
— У чому річ, Вероніко? — я її уже добре знав.
— То Ґюннарова кімната звільниться? — перепитала вона.
Я кивнув, не розуміючи, чому вона знову завела про це мову. Я ж сказав, що Ґюннар має намір виселитися.
— Ми ж не будемо спати в окремих кімнатах?
— Звичайно, ні, — я ніяк не міг збагнути, до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Помаранчева дівчинка», після закриття браузера.