Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

Пан Лонгін кількома днями пізніше був присутній на такій урочистості, коли князь приймав пана Розвана Урсу. Посольські аудієнції відбувалися завше у так званій блакитній залі, бо на стелі її небозвід укупі із зірками пензлем гданчанина Гелма був намальований. Сидів тоді князь під балдахіном з оксамиту і горностаїв на високому, схожому на трон, стільці, підніжжя якого було оббите позолоченою бляхою. За князем стояв ксьондз Муховецький, секретар, маршалек князь Воронич, пан Богуслав Машкевич, далі пажі й дванадцять драбантів з алебардами, одягнених по-іспанському; зала ж була переповнена розкішно вбраним рицарством.

Пан Розван від імені господаря просив князя впливом своїм та іменем, що наганяє жах, домогтися від хана заборони буджацьким татарам учиняти набіги на Волощину, якій вони щороку страшної шкоди і спустошення завдавали, на що князь відповів чудовою латиною, що буджаки не вельми й самого хана слухали, та все-таки, оскільки у квітні він очікує візиту Чауш-мурзи, ханського посла, то через нього й перекаже ханові про кривду волохам. Пан Скшетуський попередньо вже зробив реляцію про своє послування і подорож, а також про все, що чув про Хмельницького і його втечу на Січ. Князь вирішив перевести кілька полків ближче до Кодака, але особливої ваги цій справі не надав. А раз ніщо, здавалося, не загрожувало спокою і могутності задніпровської держави, у Лубнах почалися урочистості й забави як на честь перебування посла Розвана, так і з нагоди того, що пани Бодзинський і Лясота урочисто попрохали від імені воєводича Пшиємського руки старшої княжни Анни, на прохання якої дістали і від князя, і від княгині Гризельди відповідь прихильну.

Один тільки низькорослий Володийовський потерпав після почутого, а коли Скшетуський спробував підбадьорити його, відповів:

— Тобі добре, бо варто тобі захотіти, й Ануся Борзобогата до тебе прибіжить. Надто вже вона прихильно тебе увесь час згадувала; я подумав спочатку, щоб ревнощі в Биховця excitare[46], але тепер бачу, що вона хотіла його до зашморгу довести і, певно, тільки до тебе одного симпатію має.

— Та до чого тут Ануся! Можеш до неї знову залицятися — non prohibeo[47]. Але про княжну Анну і думати забудь, бо це те саме, що фенікса у гнізді шапкою накрити.

— Знаю, знаю, що вона фенікс, і тому від жалю за нею вмерти мені, мабуть, судилося.

— Нічого, живий будеш і враз знову закохаєшся, але тільки не в княжну Барбару, бо в тебе з-під носа її інший воєводич поцупить.

— Невже серце — козачок, якому наказувати можна? Невже очам заборониш дивитися на таке дивне створіння, як княжна Барбара, личко якої навіть звіра дикого зворушити здатне?

— От тобі й маєш! — вигукнув пан Скшетуський. — Бачу, ти й без моєї допомоги втішишся, але повторюю: повернися до Ану сі, бо з мого боку жодних ускладнень не буде.

Проте Ануся насправді про Володийовського не думала. Натомість інтригувала, дражнила і злила Анусю байдужість пана Скшетуського, котрий, повернувшись після довгої перерви, навіть не глянув на неї. Тому вечорами, коли князь із найнаближенішими офіцерами і придворними приходив у вітальню княгині розважитися розмовою, Ануся, виглядаючи із-за спини своєї пані (княгиня була висока, а Ануся низенька), свердлила своїми чорними оченятами намісника, намагаючись розгадати загадку. Але погляд намісника, так само як і думки, блукали не відомо де, а якщо погляд його і зупинявся на дівчині, то такий замислений і непритомний, ніби поручик дивився не на ту, котрій колись співав:

Як татарська орда,

Ти береш в ясир corda!..

«Що з ним сталося?» — питала саму себе розпещена увагою фаворитка усього двору і, притупуючи маленькою ніжкою, приймала рішення з’ясувати це. Насправді Скшетуського вона не кохала, але, звикнувши до того, що за нею упадали, не могла змиритися з байдужістю до себе і зі злості ладна була сама закохатися в зухвальця.

Якось, біжучи з мітками до княгині, вона наткнулася на пана Скшетуського, що виходив із розташованої поряд спочивальні князя. Ануся налетіла на нього, як буря, якщо точніше — вдарила його грудьми і, враз сахнувшись, вигукнула:

— Ох! Як я злякалася! Добридень, ваша милость!

— Добридень, панно Анно! Невже я таке monstrum[48], що людей лякаю?

Дівчина стояла з опущеними очима, крутила пальцями вільної руки край коси і, переступаючи з ніжки на ніжку й ніби збентежившись, з усмішкою відповіла:

— Ой ні! Це, це ні… зовсім ні… правду кажу!

Вона швидко глянула на поручика і знов відразу ж схилила очі.

— Може, ви, ваша милость, гніваєтесь на мене?

— Я? А хіба панну Анну турбує мій гнів?

— По правді ні. Навіщо мені ця турбота! Може, ти гадаєш, ваша милость, що я зараз ще й заплачу? Пан Биховець гречніший!..

— Якщо так, мені залишається тільки віддати поле бою панові Биховцю і щезнути геть з очей.

— А я хіба тримаю?

І, сказавши це, Ануся заступила йому дорогу.

— Так ти, ваша милость, із Криму вернувся? — спитала вона.

— Із Криму.

— А що ти, ваша милость, звідтіля привіз?

— Привіз пана Підбип’яту. Хіба панна Анна його не бачила? Дуже милий і статечний кавалер.

— Та вже ж напевно люб’язніший за вашу милость. А навіщо він сюди приїхав?

— Щоб панні Анні було на кому свої чари випробовувати. Але я не раджу сильно братися, бо знаю про цього кавалера один секрет, через який він иезвитяжний… І навіть панна Анна не дасть йому ради.

— А чому ж він такий незвитяжний?

— Бо не має права одружитися.

— А що мені до того? Чого ж це він не має права одружитися?

Скшетуський нахилився до вуха дівчини, але сказав дуже голосно й чітко:

— Бо дав обітницю зберегти цноту.

— От і нерозумно, ваша милость! — закричала Ануся і тої ж миті фуркнула як наполохана пташка.

Проте того ж вечора вона вперше уважно глянула на пана Лонгіна. Гостей того дня було чимало, бо князь улаштовував прощальний бенкет для пана Бодзинського. Наш литвин, старанно вдягнений у білий атласний жупан і темно-синій оксамитовий кунтуш, мав вельми величний вигляд, тим паче що при боці у нього замість катівського Зірвикаптура висіла легка крива шабля у позолочених піхвах.

Оченята Анусі на злість Скшетуському потроху зумисне стригли на пана Лонгіна. Намісник би й не зауважив цього, якби Володийовський не штовхнув його ліктем і не сказав:

— Хай мене в ясир візьмуть, якщо Ануся не залицяється до хмільної литовської жердини.

— А ти йому самому про це скажи.

— Певно ж, скажу. Добра буде з них пара.

— Він її замість