Читати книгу - "Галапагос"

Іншим видом зябликів були кровососи; вони жили тим, що дзьобали неуважного олуша в його довгу шию доти, доки виступить кров. Тоді вони напивалися цього делікатесу досхочу. Люди називали тих птахів Geospiza difficilis.

Основним місцем гніздування тих дивних зябликів, їхнім едемом був острів Санта-Росалія. Мері, мабуть, ніколи й не почула б про цей острів — адже він лежав так далеко від решти архіпелагу і його так рідко відвідували люди, — якби він не кишів отими Geospiza difficilis. До того ж вона, звичайно, не розводилася б стільки про це на своїх уроках, якби кровососи не були єдиними зябликами, якими можна хоч трохи зацікавити учнів.

Ця прекрасна вчителька казала учням, що для графа Дракули то були б ідеальні домашні пташки. Вона знала, що для більшості її учнів цей цілком вигаданий граф — особа набагато значніша, ніж, скажімо, Джордж Вашінгтон, який лише заснував їхню державу.

Про Дракулу вони й знали більше, тож Мері могла продовжити свій жарт, додавши, що йому ця пташка як домашня могла б і не сподобатись: адже граф, якого вона називала «упирем трансільванським», цілий день спав, тоді як Geospiza difficilis спав цілу ніч. «Отож, — зітхала вона з удаваним сумом, — найліпшою домашньою пташкою для графа Дракули лишається, певно, представник родини Desmodontidae, тобто, як не по-науковому, кажан-вампір».

А потім, на завершення жарту, Мері казала: «Якщо ви опинитесь на Санта-Росалії і вб’єте одного з цих Geospiza difficilis, то що зробите, аби бути певним, що він уже не оживе?» І сама ж відповідала: «Його слід поховати на роздоріжжі і, звичайно, з невеличким кілком, устромленим просто в серце».

Що викликало в молодого Чарлза Дарвіна найглибші роздуми, коли він міркував про всі види галапагоських зябликів, то це те, що вони поводяться якнайліпше, імітуючи куди спеціалізованіших птахів з усіх континентів. Якби це мало якийсь сенс, то він ладен був повірити, що все розмаїття істот, яке спостерігав він, Дарвін, подорожуючи довкола світу, створив справді всемогутній Господь. Але його великому мозкові було невтямки, чому Творець саме на Галапагоських островах наділив усіма маломожливими видами діяльності малих сухопутних птахів здебільш погано пристосованих до цього зябликів. Що завадило Творцеві, коли він, приміром, вирішив, що на островах має бути якийсь дятлоподібний птах, створити там справжнього дятла? А коли подумав, що добре було б мати й кровососа, то чому, заради всіх святих, не створив кажана-вампіра, а створив, знову ж таки, зяблика? Зяблика-вампіра?

І Мері ставила перед своїми учнями це нелегке запитання, додаючи: «Висловлюйтесь, будь ласка».

Коли вона вперше ступила на чорну гостру скелю, до якої прибило «Баійю де Дарвін», то спіткнулася, впала й здерла шкіру на кісточках пальців правої руки. Болю Мері не відчула. Вона пильно оглянула ранки; на них повиступали краплини крові.

Та раптом на її палець безстрашно сів зяблик. Мері не здивувалася, бо чула багато історій про зябликів, які сідають на людські голови чи руки, п’ють із кухлів тощо. Тож вона сприйняла це як ласкаве запрошення на острови й, нерухомо тримаючи руку, ніжно запитала в пташки:

— А до якого ж із тринадцяти видів ти належиш?

Зяблик, наче зрозумівши її запитання, заходився показувати, хто він, спиваючи з ранок червоні краплини.

І Мері обвела поглядом острів, не здогадуючись, що їй судилося провести тут решту життя й тисячу разів підгодовувати зябликів-вампірів. Потім вона промовила капітанові, до якого вже втратила всяку повагу:

— То, кажете, це острів Рабіда?

— Так, — відповів він, — я цілком певен цього.

— Що ж, мені боляче казати це вам після всього, чого ви зазнали, але ви знову не маєте рації. Цей острів — не що інше, як Санта-Росалія.

— Чому ви така певна?

І Мері відповіла:

— Мені про це щойно розповіла оця маленька пташка.

25

На острові Манхеттен Боббі Кінг вимкнув світло у своїй конторі нагорі в «Крайслер-білдінгу», попрощався з секретаркою і пішов додому. В нашій розповіді він уже не з’явиться. Від цієї хвилини й до тієї, коли, через багато метушливих років, Боббі потрапить у голубий тунель до потойбічного життя, він не зробить уже нічого такого, що хоч найменшою мірою вплинуло б на майбутнє людської раси.

А в Гуаякілі тієї самої хвилини, коли Боббі Кінг прийшов додому, Дзендзі Хірогуті вибіг зі свого номера в готелі «Ельдорадо», розгніваний на вагітну дружину. Вона сказала непростимі слова про мотиви, що спонукали його створювати «Гокубі», а потім «Мандаракс». Він натиснув кнопку, щоб викликати ліфт, клацнув пальцями й уривчасто задихав.

І тоді в коридорі з’явилась людина, яка спричинила всі його клопоти і яку він прагнув бачити найменше, — Ендрю Макінтош.

— О, ви тут! — мовив Макінтош. — А я саме збирався сказати вам, що в нас якісь неполадки з телефонами. Як тільки їх полагодять, я матиму для вас дуже добрі новини.

Дзендзі, чиї гени й досі живі, був такий роздратований суперечкою з дружиною, а тепер іще й цим Макінтошем, що не міг і слова вимовити. Тож на клавішах «Мандаракса» він набрав японською мовою й дав змогу Макінтошеві прочитати переклад на екрані: «Не бажаю з вами розмовляти. Я дуже стурбований. Прошу вас, залиште мене самого».

Як і Боббі Кінг, Макінтош, до речі, теж не матиме надалі ніякого впливу на долю людської раси. Коли б через десять років на Санта-Росалії його дочка згодилася на штучне запліднення, то справа була б зовсім інша. Гадаю, не помилюся, коли скажу, що йому дуже сподобалося б узяти участь в експериментах Мері Хепберн з капітановою спермою. Якби Селіна була сміливіша, то нині всі походили б, як і він, од відважних шотландських воїнів, що колись давно відбивали напади римських легіонерів. Який шанс утрачено! «Мандаракс» висловився з цього приводу так:

З усього, що чути мені довелось,

Слова найсумніші такі: «Не збулось!»

Джон Грінліф Віттієр (1807–1892)

— Чим я можу вам допомогти? — спитав Макінтош. — Я зроблю все, тільки скажіть.

Дзендзі виявив, що навіть не в змозі похитати головою. Найбільше, на що він спромігся, це щільно заплющити очі. Тут саме прибув ліфт, і Дзендзі, побачивши, як Макінтош заходить до кабіни разом із ним, подумав, що в нього зараз лусне голова.

— Бачите, — мовив Макінтош, коли ліфт рушив униз, — я ваш друг. Ви можете розповідати мені все. Якщо це я дратую вас, то