Читати книгу - "День опричника"

class="p1">Государиня наша в душі завжди бурю почуттів викликає. Описати їх важко. Ніби дві хвилі-цунамі зіштовхуються, стинаються: одна хвиля — ненависть, друга — любов. Ненавиджу я матінку нашу за те, що Государя ганьбить, віру народну у Владу підриває.

Люблю ж її за характер, за силу й цілісність, за непохитність. І за… білі, ніжні, незрівнянні, безрозмірні, розкішні груди її, бачити які мені часом, краєчком ока, слава Богу, щастить. А несподівані повечірні оглядини ці ні з чим не зрівняти. Побачити скоса груди Государині нашої… це захват, шановні панове! Одне шкода, що надає Государиня наша перевагу гвардійцям над опричниками.

І вибір її навряд чи зміниться. Ну, та це — Бог їй суддя.

Дивлюсь на годинник: 21.42.

Сьогодні понеділок, о 21.00 трапеза опрична почалася. Спізнивсь. Ну, та не страшно. Загальна трапеза повечірня у нас тільки по понеділках і четвергах у Батиних хоромах проходить. Це на Якиманці, у тому самому особняку купця Ігумнова, де потім майже ціле століття гніздився посол французький. Після відомих подій літа 2021 року, коли Государ французьку посольську грамоту привселюдно розірвав, а посланця, викритого в підбурюванні до бунту, із Росії вислав, особняк опричнина зайняла.

Тепер там не французи тонконогі дрібочуть, а Батя наш любий у чоботях сап’янових походжає. Щопонеділка й щочетверга влаштовує він нам усім вечерю. Будинок цей вигадливий, гарний, про старовину російську нагадує, ніби навмисне для Баті зведений був. Чекав, доки Батя наш любий у нього вселиться. І дочекався.

І слава Богу.

Під’їжджаю до особняка. А там уже все червоне-червонісіньке від наших «меринів». Як ті сонечка довкола шматка цукру, скупчились вони довкола особняка. Встаю, вилажу, підходжу до ґанку з каменю точеного. Мовчки впускають мене суворі воротарі Ватині. Заходжу всередину, кидаю каптан на руки слугам. Забігаю сходами до дверей широких. Біля них стоїть двійко придверників у світлих каптанах. Кланяються, відчиняють переді мною двері — і миттю — гомін! Ніби вулик гуде трапезна! Звук цей будь-яку втому зніме.

Велика зала вся заповнена, як завжди. Сидить тут уся московська опричнина. Сяють люстри, горять свічки на столах, золотяться чуби, хилитаються дзвіночки. Славно! Заходжу з низьким поклоном, як і належить тому, хто спізнився. Проходжу на своє місце, ближче до Баті. Столи довгі в залі так поставлені, що всі впираються в один стіл, за яким сидять Батя й обидва крила — праве й ліве. Сідаю на своє законне місце — четвертим від Баті праворуч, між Шелетом і Правдою. Підморгує мені Батя, а сам пиріжок надкушує. Запізнення тут гріхом не вважають: в усіх нас справи, буває, і після півночі тривають. Підносить мені слуга чашу з водою, мию руки, витираю рушником. І зирк — якраз зміна страв. Заносять слуги Баті індичок смажених. А на столах — тільки хліб та кисла капуста. У будні трапези Батя ласощів не любить. Із питва — кагор у глечиках, квас та вода джерельна.

Горілки в будні тут пити не заведено.

Наливає мені Правда кагору:

— Що, брате Ком’яго, заклопотаний?

— Заклопотаний, брате Правдо.

Цокаюся з Правдою, з Шелетом, випиваю келих свій одним духом. Й одразу згадую, що давно не їв як слід: у Государині, як завжди, від хвилювання шматок у горло не ліз. Голод — не тітка, пирогом із визигою не почастує… Вчасно, ох вчасно ставить слуга на стіл біля мене блюдо з індичкою, обкладеною картоплею печеною та ріпою пареною. Тягну собі ногу індичу, впиваюся зубами: гарна, упріла в Батиній печі славно. Шелет крило шматує, прицмокує:

— Ніде так добре не поїси, як у Баті нашого!

— Свята правда! — відригує Правда.

— Що так — то так, — бурмочу, соковите м’ясо індиче ковтаючи. — Батя наш і нагодує, і зігріє, і заробити дасть, і уму-розуму навчить.

Поглядаю краєм ока на Батю, а він, рідний, ніби відчувши схвалення наше, швидко підморгує, та й сам закушує, як завжди, неспішно. За ним, рідним, ми всі як за стіною кам’яною. І слава Богу. Їм, а сам Батин стіл розглядаю. По краях, там, де крила опричні закінчуються, як завжди, гості поважні сидять. І сьогодні теж: праворуч широкоплечий митрополит Коломенський із сивобородим параксиліархом із Єлоховського, десятипудовий голова Всеросійського Товариства Дотримання Прав Людини зі значком СМА[38], усміхнений отець Гермоген, духівник Государині, якийсь моложавий чин із Торговельної Палати, торгпред України Стефан Голобородько і старий друг Баті підприємець Михайло Трохимович Пороховщиков; ліворуч — незмінний головний лікар опричнини Петро Сергійович Вахрушев із вічним помічником Бао Цаєм, ставний одноокий командир Кремлівського полку, співак пісень народних Чурило Володьєвич, вічно невдоволений Лосюк із Таємного Приказу, чемпіон Росії з кулачного бою Жбанов, кругловидий голова Рахункової Палати Захаров, Батин єгер Вася Охлобистін, окольничий Говоров і головний кремлівський банщик Антон Мамона. Підіймає Батя келих свій з кагором, а сам встає. Стихає гомін. Каже Батя гучним голосом:

— За здоров’я Государя нашого!

Встаємо всі з келихами:

— За здоров’я Государя!

Випиваємо до дна. Кагор — не шампанське, швидко не вип’єш.

Цмулимо. Крекчемо, витираємо вуса й бороди, сідаємо. І раптом, як грім із неба: райдужна рамка на стелі зали, до болю рідне вузьке обличчя з темно-русявою борідкою. Государ!

— Спасибі вам, опричні! — лунає голос його залою.

— Слава Государю! — вигукує Батя.

Підхоплюємо, троєкратимо:

— Слава! Слава! Слава!

— Гойда! — відповідає Государ і посміхається.

— Гойда! Гойда! Гойда! — валом дев’ятим проноситься залою.

Сидимо, обличчя до нього звівши. Чекає сонце наше, доки заспокоїмось. Дивиться тепло, по-батьківськи:

— Як день минув?

— Слово й Діло! Добре! Слава Богу, Государю!

Витримує паузу Государ наш. Обводить нас поглядом прозорих очей своїх:

— Справи ваші знаю. За службу дякую. На вас сподіваюся.

— Гойда! — вигукує Батя.

— Гойда-гойда! — підхоплюємо ми.

Гуде стеля від голосів наших. Дивиться з неї Государ:

— Хочу порадитись.

Замовкаємо миттю. Такий Государ у нас: поради цінує. У цьому велика мудрість його, у цьому й велика простота. Тому й квітне під ним держава наша.

Сидимо, подих затамувавши.

Зволікає сонце наше. Мовить:

— З приводу заставних.

Ясна річ. Розуміємо. Китайська заставна. Старе марудиво.

Вузол плутаний. Скільки разів Государ розрубати його пробував, та все свої заважали, руку стримували. І не тільки свої, а й свої.

І чужі. Та й просто — чужі…

— Мав я півгодини тому розмову з Чжоу Шень-Міном. Друг мій, володар Піднебесної, стурбований становищем китайців у Західному Сибіру. Ви знаєте, що після того, як наклав я указом своїм заборону на перехід тамтешніх волостей під заставу до повітів, справа ніби налагодилась. Але, як з’ясувалося, ненадовго.

Китайці почали тепер заставлятися не волостями, а селищами без угідь під