Читати книгу - "Таємний сад"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З того, що він сказав, було очевидно: хлопець призвичаївся до думки, що його життя згасає.
Коли знову заговорила Мері, він слухав, заплющивши очі. Раз Мері навіть здалося, що він заснув. Проте як тільки вона зупинилася, він поставив їй нове питання і дівчинка розповідала далі.
— Скільки тобі років? — спитав він урешті.
— Десять. Так само як тобі, — відповіла Мері, забувшись на хвильку.
— А звідки ти знаєш, скільки мені років? — здивувався він.
— Це дуже просто: сад було замкнено десять років тому, коли ти народився. Отже, тобі десять, — пояснювала Мері.
Колін піднявся на ліктях і прикипів до неї поглядом.
— Який сад замкнено? Хто таке зробив? Навіщо? — запально вигукнув він.
— Містер Крейвен. Замкнув хвіртку, бо зненавидів цей сад, — обережно вимовила Мері.
— Що це за сад? І де ключ? — нетерпеливився Колін.
— Той сад дуже любила твоя мама… А ключ… Жодна жива душа не знає, де він його закопав. Десять років ніхто туди не ступав ногою, — затинаючись відповіла Мері.
Та вже було надто пізно. Тепер Колін не міг думати про щось інше — історія зачиненого саду захопила його не менше, ніж її саму, коли вперше про неї почула. Хлопець засипав її питаннями. Де той сад? Чи вона намагалася знайти хвіртку? Чи розпитувала садівників?
— Нічого вони не скажуть, — відповіла Мері, гарячково намагаючись знайти якийсь вихід. — Гадаю, їм суворо наказали мовчати.
— Я їх змушу, — рішуче заявив Колін.
— Ти? — злякано вимовила Мері. Тепер вона справді боялася. Хтозна що може трапитися, якщо Колін ото візьметься всіх розпитувати.
— Всі мають мене слухати, я ж уже казав тобі, — вів він далі. — Якщо я виросту, то стану господарем маєтку, і вони про це знають. Тому коли я їх спитаю, вони мусять мені сказати.
Мері і сама частенько бувала затятою і впертою, а зараз дивилася на Коліна і бачила: цей слабовитий примхливий хлопчина, який так байдуже говорить про те, що його скоро не буде, все одно гадає собі, що йому належить цілий світ. Як дивно!
— Чому ти думаєш, що тобі залишилося недовго жити? — спитала дівчинка, аби дати вихід своїм думкам, але найбільше сподіваючись відвернути його увагу на іншу тему.
— Бо всі так кажуть, — відповів він так само байдуже. — Відколи себе пам’ятаю, завжди вони про це перешіптуються. Спочатку думали, ніби я ще малий і не розумію їх, а зараз стишують голоси і думають, що їх не чути. Але я все чудово чую. Навіть мій лікар був би тому радий. Мене лікує татів двоюрідний брат. Він доволі бідний, і коли мене не буде, то по смерті батька весь Мізелтвейт перейде йому. Думаю, він не хоче, щоб я довго жив.
— А ти сам хочеш жити? — поставила йому питання Мері.
— Не дуже, — відповів він стомлено. — Але вмирати також не хочу. Коли мені гіршає, то я думаю про це. Тоді не витримую — і плачу.
— Так, я тричі чула, тільки не знала, хто плаче, — сказала Мері. — Тобі було страшно? — спитала вона, дивлячись йому в очі.
— Так, — знехотя визнав він. — Слухай, досить про це. Давай повернемося до саду. Тобі ж хочеться його побачити, правда? — врешті сказав він.
— Звісно, хочеться, — тихо вимовила Мері.
— І мені теж, — не відступав хлопець. — Мені ніколи нічого не хотілося, але цей сад я мушу побачити. Хочу, щоб викопали ключ. Хочу, щоб відімкнули хвіртку. Тоді накажу їм, аби завезли мене туди на візку — ото і буде нагода подихати свіжим повітрям. Вони мусять відчинити ту хвіртку — і край.
Колін так захопився, що аж засапався. Очі хлопця збуджено палали: здавалося, він уже бачив перед собою той сад.
— Так-так, вони мене послухають, — сказав він. — Вони відчинять хвіртку — і тоді ми з тобою зможемо туди ходити, коли нам заманеться.
Мері напружено сплела перед собою руки. Треба негайно щось зробити, бо інакше все пропаде… і не бачити їй більше ні саду, ні Дікена.
— Hi-ні-ні, не роби цього! — відчайдушно скрикнула вона.
Колін спантеличено подивився на неї.
— Чому? — вигукнув він. — Ти ж сама казала, що хочеш побачити той сад.
— Хочу… звісно, хочу, — схлипнула дівчинка, — але… але якщо ти скажеш слугам… якщо змусиш їх відкрити хвіртку… то це вже ніколи не буде потаємний сад. Усе пропаде!
Колін подався вперед.
— Потаємний сад? — повторив він. — Поясни.
Мері заговорила похапцем, ледве встигаючи вимовляти слова.
— Слухай… слухай, — видихнула вона, — ніхто не знає, тільки ми… якщо десь там поміж плющем є хвіртка… ми… ми можемо її знайти. І знайти ключ… і проникнути туди… разом… зачинитися зісередини… і ніхто не знатиме, що ми там… І це буде наш сад, наша схованка, наше гніздо, як у дроздів чи інших пташок. Будемо щодня там бавитися, будемо його доглядати, насіємо квітів — і він оживе. Уявляєш?!
— Думаєш, там усе посохло? — схвильовано спитав він.
— Якщо ніхто його не доглядатиме, то скоро все погине, — провадила далі. — Цибульки і самі проростуть, а ось троянди…
— Які ще цибульки? — швидко спитав Колін.
— Цибульки, з яких виростають нарциси, лілеї і підсніжники, — зі знанням справи пояснювала Мері. — Вони лежать собі у землі… але вже випускають паростки, бо ж весна.
— Весна, кажеш? — замислено повторив він. — Гм, коли лежиш ото в ліжку, то світа білого не бачиш. А яка вона, весна?
— Слухай: навесні все росте, бо падає теплий дощ і сонечко світить. Все оживає: і дерева, і кущі, і квіти. І пташки шукають собі пару, і будують гнізда, — замріяно розповідала Мері. — Знаєш, якщо той сад залишатиметься нашою таємницею, то ми разом усе це побачимо. Хочеш? — додала наостанок.
Колін відкинувся на подушку і якусь хвилину так лежав, заглибившись у свої думки. Мері терпляче чекала.
— Гм, досі у мене була одна таємниця, яку, зрештою, всі знають: що мені лишилося недовго жити, — мовив він нарешті. — Але ця набагато краща. Вона мені подобається.
— От дивися: якщо ти не вимагатимеш, щоб нас негайно завели у той сад, то… я просто певна, що знайду спосіб туди потрапити, — переконувала далі Мері. — Ну і… лікар же радив тобі бувати на повітрі, правда? Думаю, ми знайдемо надійного хлопця, який допоможе доправити тебе туди на візку. І ми будемо там самі, у нашому потаємному саду. Хіба ж погано?
— Це… це просто чудово, — замріяно промовив Колін, дивлячись у вікно. — Згода. Прогулянка у потаємному саду — це здорово.
Мері полегшено зітхнула.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємний сад», після закриття браузера.